Прийнята  Верховною Радою України  28 червня 1996 року  Конституція України вперше так високо піднесла конституційно-правовий статус людини і громадянина. У ній втілено міжнародно-правові стандарти щодо прав особи. Такий підхід є логічним, оскільки перехід від будь-якої авторитарної чи тоталітарної системи до демократичної з необхідністю повинен супроводжуватися реальним або ж формальним декларуванням основних прав і свобод. Слід також враховувати, що розширення прав і свобод громадян для світової цивілізації є природним і історично обумовленим процесом.

Стосовно цих прав державні органи повинні діяти в режимі їх дотримання, тобто їх гарантування і не порушення.  В разі ж порушення цих прав кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності державних органів, їх посадових та службових осіб /ст. 5 Конституції/. Тим самим створено реальний механізм відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, здійснення нею обов’язку утвердження і забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Згідно зі ст.ст.23, 27 Конституції кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості та невід’ємне право на життя. Це право передує всім іншим правам людини, які у різних аспектах його конкретизують. Суть цього права полягає в тому, що громадянин України та інші особи, які перебувають в Україні, маючи всі права і всі свободи, закріплені і гарантовані Конституцією, використовують їх у власних інтересах, на свій розсуд розвивають свої здібності. Будь-які перепони на шляху забезпечення вільного розвитку особистості суперечать нормам Конституції і тому повинні бути усунені. Саме в цьому напрямку повинні діяти державні органи, гарантуючи людям, які проживають на певній території, їх вільний розвиток, використовуючи для цього такі засоби: прийняття рішень  направлених на усунення можливих перешкод для реалізації цього права, внесення подань до відповідних органів, посадових осіб, якщо вони ігнорують права громадян, розгляд і належне вирішення наказів виборців та інші.

Щодо права на життя, то в ст.27 Конституції закріплено, що: “кожна людина має невід’ємне право на життя”. Виходячи з цього, Конституція встановлює, що ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Без дотримання цього права всі інші права не мають цінності і користі. Тому всебічна охорона людського життя – один із основних обов’язків держави.

Ст.32 Конституції гарантує ще одне суб’єктивне право людини, а саме – право на недопущення втручання в особисте і сімейне життя. Ця норма є одним із принципів діяльності державних органів, які повинні розглядати людину як індивідуальну, унікальну особистість, яка є суб’єктом безлічі неформальних зв’язків, носієм приватних інтересів, які є її особистою справою. Відповідно, цьому праву кореспондує прямий обов’язок державних органів не допускати збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди.

Цією ж статтею передбачається право кожного громадянина знайомитися в державних органах з відомостями про себе, які не є державною або іншою, захищеною законом, таємницею. Тобто, державні органи, які мають інформацію про громадян, зобов’язані надавати її безпосередньо і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, а також вживати заходи щодо запобігання несанкціонованому доступу до неї.

Якщо державні органи відмовляють у доступі до такої інформації або приховують її, незаконно збирають, використовують, зберігають чи поширюють – їх дії можуть бути оскаржені до суду. Особа має право в такому випадку вимагати від держави відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Забезпечення права людини на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33 Конституції) здійснюється, як правило, державними органами: для громадян – органами внутрішніх справ, для іноземців – органами Міністерства закордонних справ.

Кожному гарантується право на свободу думки і слова (ст.34 Конституції). Слід зазначити, що свобода думки взагалі не може бути обмежена, оскільки заборонити можна лише висловлення певних думок, їх оприлюднення. Свобода слова ж полягає у вільному вираженні поглядів і переконань, чому держава може сприяти як шляхом заснування засобів масової інформації, так і створенням належних умов для функціонування інших засобів масової інформації.

Особливе місце серед політичних прав займає право направляти індивідуальні і колективні письмові звернення або особисто звертатися до державних органів та посадових службових осіб цих органів (ст.40 Конституції). Цьому праву кореспондує обов’язок відповідних осіб розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Розгляд звернень громадян посадовими особами – це один з найважливіших засобів забезпечення їх прав.

До політичних прав громадян належать також право на об’єднання у політичні партії та організації (ст.36), право брати участь в управлінні державними справами (ст.38 ), право на мирні збори та маніфестації (ст.39). Важливою особливістю політичних прав є те, що вони можуть бути реалізовані лише завдяки участі конкретного громадянина, наділеного цими правами, свободами, у діяльності відповідних об’єднань, політичних партій, профспілкових організацій, самоврядних та державних структурах.

Наступним політичним правом є право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст.39 Конституції). Це право є важливим демократичним надбанням і дієвим заходом, завдяки якому громадяни можуть вільно обговорювати актуальні питання державного і суспільного розвитку, протестувати проти будь-яких обмежень демократії або тих чи інших негативних проявів у політиці, проти  порушень їх прав  тощо.

Звичайно, кожна здорова, нормальна, працездатна особа повинна сама дбати про свій добробут, беручи участь у суспільне корисній праці. Така можливість гарантується правом на працю (ст.43 Конституції), яке включає в себе вільне обрання праці або вільне погодження на неї.

Держава ж з свого боку зобов’язана створювати й умови для повного здійснення громадянами права на працю, гаранту рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовувати програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів.

Реалізовуючи ці повноваження, держава забезпечують також такі права  людини як право на достатній життєвий рівень (ст.48 Конституції). Тобто, кожен  має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім¢ї, що  включає  достатнє харчування, одяг, житло. Тільки за умови реалізації права кожного на  достатній життєвий рівень є можливість впевнено говорити про те, що людина, її  життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканість та безпека дійсно визнається у  нашій країні найвищою соціальною цінністю, як це проголошено у ст.3 Основного Закону.

Право на працю і зайнятість тісно пов’язано з правом на соціальний захист (ст.43,46 Конституції). Реалізацію повноважень в цій сфері проводить управління соціального захисту населення.

Заходи реалізації, захисту і охорони прав людини об’єднуються загальним поняттям забезпечення, під яким розуміють діяльність по створенню необхідних умов і засобів для задоволення прав і свобод людини, і в цілому є складовими елементами юридичного механізму забезпечення прав людини, який є “системою ефективних юридичних засобів реалізації, охорони і захисту її прав”. У свою чергуй названі елементи виступають окремими, звуженими підсистемами механізму забезпечення.

Отже, забезпечення і охорона прав і свобод людини, всебічний розвиток особистості є або, принаймні, має бути, найважливішим напрямком діяльності всіх гілок влади на будь-якому рівні – загальнонаціональному чи місцевому.  

Маріанна Готра,

заступник начальника головного територіального

управління юстиції з питань державної реєстрації –

начальник Управління державної реєстрації

Головного територіального управління юстиції у

Закарпатській області