В прообразі 128-ї Мукачівської гірсько-піхотної бригади служили Тарас Шевченко та Євген Маланюк, вона стояла насмерть в Дебальцевому і її до діареї бояться “сєпари”. Предтеча бригади повним складом стали акторами фільму “Війна і мир”. Але головна історія починається на війні з Росією. Читайте повну історію бригади і знайте її героїв. 

Повна назва легендарного армійського об’єднання довга – 128-а окрема гвардійська гірсько-піхотна Туркестансько-Закарпатська двічі Червонопрапорна бригада Сухопутних військ Збройних Сил України.

Офіційна дата заснування бригади – 12 липня 1922 року.

Штаб бригади розміщений у місті Мукачеві, а підрозділи дислокуються на території Закарпатської області.

Командувач бригади – полковник Сергій Шаптала.

Радянські та британські військові

Історія об’єднання

Історія цієї військової частини починається з Туркестанських стрілецьких полків Російської імператорської армії, окремі з яких були засновані ще в XVIII ст. 

19 квітня 1769 р. було створено перші чотири Оренбурзькі батальйони, призначені для захисту середньоазійських кордонів імперії. Згодом з цих батальйонів було сформовано Туркестанські стрілецькі батальйони Російської імператорської армії.

1910 року Туркестанські та деякі інші стрілецькі батальйони було переформовано у 22 Туркестанські стрілецькі полки Російської армії.

Навесні 1918 р., після приходу більшовиків до влади, на основі Туркестанських стрілецьких полків були створені нові підрозділи Червоної армії. Наприклад, з решток 1-ї Туркестанської стрілецької дивізії був сформований 3-й Туркестанський стрілецький полк Червоної армії. Під час Першої світової війни цей полк воював на території сучасної України у складі Південно-Західного фронту проти німецьких та австро-угорських військ. 

12 липня 1922 року офіційно вважається датою заснування 128-ї бригади. Того дня був виданий наказ, згідно з яким 1-а Туркестанська стрілецька бригада була розгорнута в 1-у Туркестанську стрілецьку дивізію.

З 1925 року ця дивізія дислокувалась у Таджикистані. Відтак її переводять у Киргизстан, згодом — у Туркменістан. Стратегічним призначенням з’єднань Середньоазійського ВО був захист південних кордонів СРСР. У 1929 року дивізія була реорганізована у 1-у Туркестанську гірську. 

На початку Другої світової війни реорганізоване у 83-тю дивізію об’єднання охороняло ірано-радянський кордон, а також здійснювало окупацію північного Ірану. Невдовзі дивізію спрямовують на Північний Кавказ, де Вермахт наступав до нафтових родовищ. 83-я перебувала в діючій армії з 11 листопада 1942 року по 11 травня 1945 року.

Після війни дивізія увійшла до складу 38-ї загальновійськової Червонопрапорної армії Прикарпатського Червонопрапорного військового округу, її підрозділи були розташовані в Мукачеві, Ужгороді, Берегові, Сваляві та Перечині.

Радянські танки у Будапешті 1956 року

У жовтні – листопаді 1956 року об’єднання у складі радянських військ увійшло на територію Угорщини, зайнявши спершу Дебрецен, Ясберень та Сольнок, а потім штурмувала Будапешт і зайняла західну частину столиці Угорщини. 

Через 12 років, у 1968-му, підрозділи 128-ї гвардійської мотострілкової бригади взяли участь в іншій ганебній для СРСР військовій операції – введенню військ до Чехословаччини задля “підтримки соціалістичного ладу”, який почав давати тріщину. Під час цих подій загинули 11 військовослужбовців дивізії.

19 січня 1992 року особовий склад 128-ї дивізії склав присягу на вірність народу України. Того ж року вона була перетворена з мотострілецької на механізовану. Після реформування армій на корпуси дивізія стала складовою 38-го армійського корпусу Збройних Сил України.

Невдовзі після розформування 38-го армійського корпусу дивізія увійшла до складу 13-го армійського корпусу. З 1 грудня 2004 року 128-а гвардійська мотострілецька дивізія була переформована на 128-му окрему механізовану бригаду із збереженням усіх почесних найменувань та нагород. Ця назва зберігається за військовим об’єднанням і до сьогодні.

Цікаві факти

У 3-й роті 5-го Оренбурзького лінійного батальйону – одного з “пращурів” 128-ї бригади – починав свою рекрутську службу поет Тарас Шевченко.

Начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку служив поручик Євген Маланюк, ще один видатний український письменник.

128-а дивізія, можливо, єдине у світі велике військове з’єднання, яке практично повністю знялося в кіно. Йдеться про знамениту кіноепопею Сергія Бондарчука “Війна і мир”, відзначену “Оскаром”. Батальні сцени кіноепопеї знімали на Закарпатті, а гвардійці “воювали” і за французькі, і за російські війська.

1991 року тодішній командир дивізії генерал Віктор Гречанінов був першим комдивом, що оголосив про підтримку української незалежності. 

У 90-ті роки командиром 128-ї бригади був майбутній міністр оборони, а нині генерал і народний депутат України Олександр Кузьмук.

128-а бригада в АТО

Від початку війни на Сході України бійці 128-ї бригади зайняли позиції в Луганській області, в районі Лисичанська, Северодонецька та Рубіжного.

3 грудня 2014 року 200 військовослужбовців 128-ї гірсько-піхотної бригади повернулися до Мукачева за ротацією.

Бійці 128-ї бригади брали участь у боях під Дебальцевим в районі Артемівська на початку 2015 року. У лютому вони разом з іншими військовими об’єднаннями відступили з-під міста. При цьому, за деякими даними, бригада зазнала значних втрат, зокрема близько 200 бійців об’єднання потрапили у полон.

Церемонія прощання з майором розвідки 128-ї Закарпатської гірсько-піхотної бригади Віталієм Постолакі в Ужгороді (фото УНІАН)

У червні 2015 року бійці 128-ї бригади на блокпосту біля Кондрашівки Луганської області затримали шість фур контрабанди, в якій знаходились їжа та алкоголь. Вантажівки їхали на територію “ЛНР”.

Сама бригада зараз розквартирована під Станицею Луганською.

За даними сайту “Небесна гвардія“, за час війни на Сході України загинуло 129 бійців 128-ї бригади.

Боєць 128-ї бригади тримає в руках отриману нагороду “За мужність” (фото УНІАН)

Попри те, що бригада базується у Закарпатті, закарпатці тут у меншості – це переважно офіцери. Влітку минулого року бригада прийняла багато новобранців зі всієї України, і саме вони зараз боронять позиції на Сході України, в той час як перший склад бригади, переважно закарпатський, уже встиг демобілізуватися. 

Найзапекліші бої 128-ї бригади

Як розповіла depo.ua волонтер Марія Гобова, у 128-й бригаді немає підрозділів, які б стояли в тилу. Вони всі були учасниками бойових дій – і це не просто обстріли, це були важкі бої.

Зараз бійці 128-ї бригади утримують позиції у відносно спокійній ділянці зони АТО – поблизу Станиці Луганської, однак значна частина бійців бригади уже пройшла всі кола пекла на цій війні – оборона Луганського аеропорту, оточення під “Градами” в Дебальцевому та січневі бої з ворогом на інших ділянках Дебальцевського плацдарму – Рідкодуб, Чорнухине, Ольховатка, Троїцьке…

Якщо всі добре пам’ятають Дебальцеве і Луганський аеропорт, то про бій за Санжарівку знають небагато.

Саме цю битву волонтерка Марія Гобова назвала однією з найбільш кривавих та складних для бійців 128-ї бригади.

Про бої на висоті 307,9 метрів біля села Санжарівка біля Дебальцевого багато писали сепаратистські ЗМІ, для них це було мало не “своїм Сталінградом”. Українці ж були більше зайняті подіями у самому Дебальцевому, тому про бої на цій висоті майже нічого не знали. Підрозділи 128-ї бригади 25 січня зазнали серйозних втрат. Було дуже багато поранених, але висоту біля Санджарівки вони все ж утримали. Це була перемога, попри те, що висоту довелося залишити після виходу наших військових із Дебальцевого, бо тепер терористи вже могли бити з тилу хлопцям, які утримували там позиції. 

Можливо, саме хоробрість і самовідданість 128-ї бригади в січневих боях на Дебальцевському плацдармі дозволила відтягнути момент, коли військові опинилися в “котлі”, а також значно зменшили розмір захопленої бойовиками території в цьому районі.

“У нас ще домінує радянський підхід, коли до боїв в оточені чи прориву з оточення, ставляться, м’яко кажучи, сором’язливо. Мовляв, наші війська повинні тільки наступати, але на війні так не буває. Більше того, бої в оточенні чи не найскладніший елемент військового мистецтва”, – сказав офіцер прес-служби 128-ї бригади капітан Петро Білян.

У вільний від війни час

Четвертий батальйон 128-ї бригади утримує свого роду міні-ферму. Бійці доглядають за двома прекрасними свинками – Жорою і Жужею. Цю солодку парочку подарували місцеві жителі, щоб військові не викидали залишки харчів.

“Жора і Жужа – безстрашні атошники нашого 4-го батальйону, яких подарували нам місцеві жителі для перетворення залишків їжі на живий харч-резерв, але, мабуть, ні в кого з нас не підніметься рука”, – розповів командир взводу в 4-му батальйоні бригади Іван Белецький.

Живуть Жора і Жужа в найбезпечнішому бліндажі, бійці батальйону дуже їх поважають та кажуть, що це в їхньому підрозділі – “наймолодші атошники”.

Також разом з бійцями батальйону живуть двоє чорних котів – кіт та кішка, яких солдати ніжно називають “сєпарами”. Але насправді їм більше підійшло прізвиська “карателі”, бо ці люті коти солдат охороняють, ганяють місцевих собак та дуже люблять поласувати свіжою “гадючатиною”.  

“Тут є стежка у невелике село і наші хлопці по тій тропі ходять за молоком, за яблуками. І зловили там якось двох отруйних змій, гадюк. Відрізали голови і коти тих змій з задоволенням з’їли, тепер вони бродять і шукають змій”, – розповів Іван Белецький. 

Не забувають військові поміж обстрілами та відловом ворожих диверсантів і про фізичну форму. “Головний інженер” 4-го батальйону 128-ї бригади – старшина Любомир Уваренко – змайстрував для своїх колег по службі спортзал.

Також бійці 128-ї бригади навіть на передовій стараються створювати домашній затишок та сільську ідилію – у вільний від війни час доглядають за імпровізованим городом з цибулею. 

На фото Іван Белецький

Ця грядка з цибулею навіть стала сюжетом для російських пропагандистів. 

Герої бригади

У складі бригади сьогодні два Герої України.

18 лютого 2015 року, після завершення операції із відступу з Дебальцевого, почесну нагороду отримав командир бригади полковник Сергій Шаптала. 

Командир бригади полковник Сергій Шаптала (фото УНІАН) 

23 березня 2015 року звання Герой України з врученням ордена “Золота Зірка” було присвоєно командиру 15-го батальйону 128-ї бригади Василю Зубаничу.

Нагородження Василя Зубанича (фото: mukachevo.net)

Герої без орденів

Справжній Любомир

Старшина Любомир Уваренко – головний інженер 4-го батальйону 128-ї бригади.

Як розповідають колеги по службі, він людина, яка як вдома в сім’ї, так і на фронті – ставиться до людей з любов’ю і повагою. Свого часу він не побоявся покинути буденне життя неспокійного Слов’янська та піти служити до війська. З його боку це був великий ризик – знайомі не розділи його позицію, а сім’ї могла загрожувати небезпека.

“Він – приклад для всього батальйону. Він говорить, що армія повністю змінила  його життя – допомогла зруйнувати якісь внутрішні рамки. Неймовірно життєрадісна людина. Слідкує за фізичною формою. Як би пізно він не ліг спати, о 5 ранку – фізкультура. Він навіть створив для нас спортзал – сам сидів і майстрував це, щоби всі мали змогу слідкувати за здоров’ям.

Він каже, що до АТО мав десятки болячок, а зараз почувається повністю здоровим. Він почуває величезну гордість від того, що він служить в Українській армії. Він вчить українську мову. Весь час розпитує, як правильно говорити чи писати.

В нас головне завдання зараз – будувати бліндажі. Коли він починає будувати бліндаж – весь батальйон приходить з аркушами паперу, записує, що і як правильно робити. Всі ходять, перемальовують його схеми.

Донька Любомира, поступаючи на медичний факультет, не добрала кілька балів по хімії, щоб вчитись безкоштовно. Я запропонував йому допомогу, запропонував разом звернутись до владних структур Києва… Він сказав: “Все має бути чесно, піде тепер в медичний коледж, куди балів вистачає, а потім знов буде поступати на медфак”, – розповів Іван Белецький.

Любомир став прикладом для наслідування і в рідному Слов’янську, і після його добровільної мобілізації за ним пішли десятки чоловіків з поміж його друзів та колег по роботі (тепломережа міста).

“Коли всю ніч чуєш його голос по рації і зранку питаєш: “Чому сам доповідав?” – “Та шкода було будити напарника” – відповідає він”, – згадує Іван Белецький. 

Комбат “Світоч”

Командир 4 батальйону 128-ї бригади “Світоч”. Розповідаючи про нього, бійці його батальйону називають свого командира не інакше як “наш найкращий комбат”.

Комбат “Світоч” пояснює техніку безпеки використання СПГ

Позивний “Світоч” йому дуже підходить – добра та привітна людина, яка легко знаходить спільну мову з підлеглими.

“Ми з комбатом знайомі з травня 2014 року. Ми разом потрапили у підрозділ. Він, як офіцер, одразу ж заслужив повагу у всіх бійців, – розповідає Іван Белецький. – Навіть у мирному часі він був гідним прикладом для наслідування – в нього дружина, троє дітей. У нього прекрасна сім’я. Поки я був у відпустці, він подзвонив і попросив, щоб я для його жінки купив величезний букет квітів. Духовність у всьому – у сім’ї і в роботі.

Ми потрапили в АТО, коли він ще не був нашим комбатом. Він завжди був одним із солдатів. Ніколи не показував зверхності над солдатами.

Він не був тим, хто керує, він був провідником – завжди йшов першим. Ніколи не боявся заходити у найгарячіші місця, вів за собою.

Якось ми їхали на автобусі. В автобусі був він (майор), я (рядовий) і водій. Я заснув, а автобус в цей час зламався. Знизу відірвався глушак, вдарив по генератору і треба було всі ці брудні і гарячі деталі старого автобуса з’єднати. Він навіть не будив мене. Я прокинувся, коли вони вже завершували ремонт. Прокидаюсь, а він стоїть весь чорний, тільки очі світяться. Відкриваю очі, а він каже “все, ми вже майже зробили”. Такою людиною важко не пишатися”.

Окремий момент, за що солдати поважають комбата “Світоча” – це його обізнаність у різних видах зброї і педагогічний талант. Бійці розповідають, що так доступно, як їхній командир, ніхто не може навчити користуватися зброєю. 

Інший бік медалі

Є на цій війні й інші герої. Вони стрімголов кидались у бій і виходили з нього переможцями. Вони добре відомі ворогу і часто фігурують у радіопереговорах терористів, однак українці про все це навряд чи дізнаються. 

“Часто зустрічаюся з героями, які самі себе знищують. У нас тут є хлопець – позивний у нього “Монгол”. Він нещодавно брав участь в операції по знищенню – у нас було 5 двохсотих. Вони вийшли, ризикуючи життям, з міномета знищили цілий гуртожиток з сепаратистами. Це було досить недавно. В Станиці Луганській. Вони завдали успішного удару.

“Монгол” здійснює подвиги на полі бою, але не береже себе зовсім – зараз його забрали на лікування. Вирізали частину кишечника. І це не через бойові рани. Він не їсть, а лише закусує, десь знаходить алкоголь… Прикро дивитися на людину, якою має пишатися вся країна, а він сам себе не поважає. Важко гордитися людиною, яка не здатна сама себе поважати”, – розповів Іван Белецький. 

Ця та інші статті з циклу “Легендарні частини української Армії” будуть доповнюватися та оновлюватися.

Редакція depo.ua дякує прес-службі 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної Туркестансько-Закарпатської бригади та волонтерам за допомогу у підготовці матеріалу.