Різдво – дивовижне свято. Воно зміцнює родинні стосунки, бо на Святвечір до батьківського дому з’їжджається вся сім’я. Народження божого дитятка – це початок нового відліку часу, сигнал природі до відродження.

Бетлегем у с. Довге Іршавського району. Середина ХХ ст.

Приготування оселі до свята, очищення житла й душі, страви за автентичними рецептами, магія накривання столу – всім цим господарі закликають у дім щастя, добро, спокій і мир, здоров’я, багатство й удачу. У різних регіонах України Різдво святкують по-різному. Із ним пов’язано чимало цікавих традицій та звичаїв наших дідів-прадідів, які подекуди збереглися до нашого часу й на Закарпатті. Про все це говоримо з дослідницею, завідувачкою відділу науково-освітньої роботи Закарпатського музею народної архітектури та побуту Тетяною Коцан-Сологуб.

Готувалися до Різдва заздалегідь

Приготування до Різдва розпочиналося зі свята Введення в Храм Пресвятої Богородиці. Оскільки земля вже спочивала й польові роботи не проводилися, дівчата в цей час активно ткали та пряли. Сім’ї починали приводити до ладу своє житло. Якщо це була курна хата, наприклад, як у бойків, у якій печі споруджували без димарів, то стіни обов’язково добре вичищали, мастили долівку.

Але основна підготовка відбувалася за тиждень до Різдва. До прикладу, 2 січня, на свято Ігната, господарі повинні були добре нагодувати худобу. Традиційно цього дня відбувався забій свиней, призначених до різдвяного столу. На Міжгірщині існувало прислів’я: «Браття, завтра Ігнаття. Ко має свині, най ріже нині».

До свята Анастасії (4 січня) уже все налаштовується на святковий лад. Вправні жіночі руки завершують білити оселю, мити двері, вікна, лави, мисники, причепурювати піч. На Анастасії жінкам заборонялося шити, прясти, вишивати. Натомість вони традиційно пекли обрядове печиво.

Найважливішим днем було, звичайно, 6 січня. Родина мала прокинутися ще удосвіта. Вважалося, хто швидше встане, тому щаститиме наступного року.

Жінки з самого ранку поралися з вечерею. Традиційно готували 9 або 12 пісних страв. Головна вимога, щоб страви були пісними, оскільки Святий вечір припадає на останній день Пилипівського посту. 6 січня після ранкової молитви люди майже цілий день постували. Дозволялося їсти тільки найменшим і найстарішим.

Різдвяним хлібом передбачали майбутнє

Головним завданням цього дня було випекти спеціальний обрядовий хліб – карачун, або крачун, хлібець. В одних місцях його виготовляли ввечері, в інших – у ніч перед Різдвом, супроводжуючи цікавими обрядовими діями. Скажімо, гуцули робили це в такий спосіб: жінка, щоб спекти крачун, одягалася в гуню й натягала рукавицю, бо «гола рука – це бідність, а крачун – символ достатку».

У рівнинних селах пекли його із пшеничної муки, у гірських – з кукурудзяної чи житньої. Для господині це була дуже відповідальна робота.

У селі Присліп Міжгріського району до сих пір збереглася традиція робити на такому хлібі хрестик з ямкою. Туди за традицією кладуться пшеничні зернини, овес, квасоля, кукурудза – словом, усе те, що хотіли, аби добре вродило наступного року. Коли вже хліб виймали з печі, то обв’язували мотузкою з льону або коноплі. А в ямку вставляли стеблинку з вівса.

За різдвяним хлібом передбачали майбутнє. Якщо він гарно випікся, то рік буде щасливим і прибутковим для всієї родини. Невдала випічка передрікає нестатки в господі. Якщо репається верхня скоринка – чекай наступного року біди, хвороби або розпаду сімʼї.

Ніч перед Різдвом

За словами Тетяни Коцан-Сологуб, кутю готували не по всій території Закарпаття. Здебільшого на Міжгірщині та Воловечині. А ще головним атрибутом святкового столу були мед та часник. Господар казав: «Так, як до цього часника нич ся не імать, так най ся до нашої сім’ї нич не імає».

Перед тим як розпочати вечеряти, господар разом з дітьми йшов у хлів. Там годував худобу карачуном. Зі стайні господар брав обрядовий сніп – дід, або дідух, і заносив його до хати. Перед тим як зайти в дім, господар казав: «Кланяюся сіном і снопом», а рідні відповідали: «Будь добрим хлопом». У лемківських селах перед тим, як господар мав зайти із дідухом, господиня розгортала навиворіт сірак (домотканий піджак), а відтак сідали до вечері.

На підлогу й на стіл розтрясали сіно та солому. Перед вечерею всі члени родини вмивалися з потічка чи річки або з мисочки, в яку кидали монетки. Витиралися обов’язково одним рушником. Це символізувало єдність сім’ї, мир і злагоду. За святковим столом обов’язково одне місце залишали для померлих. Адже вважалося, що на Святвечір межа між світом живих і світом мертвих стирається. Цієї ночі не було прийнято спати. До півночі колядували, а далі – всеношна в церкві.

Радуйся, земле!

На Різдво (7 січня) з самого ранку до хати чекали першого відвідувача, який називався полазником. Вважалося: якщо першим прийде чоловік, це на удачу, на гарний рік, якщо ж жінка, то, навпаки, на лихо.

Починаючи з першого дня Різдва, ходять колядники і співають господарям колядок. Увечері першого дня Різдва від хати до хати ходив бетлегем. У давнину люди вірили, що колядники, перебрані в страшні маски, шкури тварин і лахміття, уособлюють душі померлих, які прийшли з того світу привітати живих і принести їм благополуччя на цілий рік. Тож усі радо пускали колядників до хати, пригощали їх та віддячували за коляду. Ось так наш край святкував народження Месії.

Христина БІКЛЯН