Проблема збереження історичної спадщини Ужгорода сьогодні є актуальною, як ніколи. Місто дедалі більше перетворюється з культурного центру на великий торговельно-розважальний павільйон. Яскравим прикладом інфляції культури в Ужгороді є його захаращення новими пам’ятниками, естетична цінність яких є сумнівною…

Пам’ятники європейського зразка (маленькі скульптурки) почали з’являтися в Ужгороді в 1990-х роках. Першим став пам’ятник відомому угорському поету ХІХ століття Шандору Петефі на однойменній площі. Згодом на альпійській гірці з’явився пам’ятник, присвячений відомим закарпатським художникам Бокшаю та Ерделі. Пізніше було встановлено монументи Волошину й Духновичу.

Головною відмінністю між вищезгаданими пам’ятниками та новими є особистості, на честь котрих установлено монументи, а також місця їх розташування. Всі названі письменники, художники та політичні діячі були всесвітньо відомими особистостями, їхня творчість є світовою спадщиною. Більшість пам’ятників знаходиться в парках або на місцях, де раніше стояли інші монументи. Жодна зі скульптур не розміщується посеред дороги чи не прикріплена до заіржавілих, брудних перил, котрі в такому стані, що навряд чи є окрасою міста.

Основною характеристикою нових «пам’яток» можна вважати їх поверхневість та недоцільність. Зокрема пам’ятник Швейку на Київській набережній установлено через те, що у відомому романі чеського письменника Ярослава Гашека згадується, як Швейк проїжджав через Ужгород. Іншою подібною «близькістю» до міста може похизуватися «Карпатія», котра розміщується на протилежному від Швейка боці Ужа. Пароплав увічнений лише через назву. Насправді ж корабель був британським і знаний тим, що першим прийшов на допомогу пасажирам відомого своєю трагічною історією суперлайнера «Титанік». Жодного стосунку до Ужгорода ця історія, безумовно, немає.

Аналогічною є ситуація і з ліхтарником, розташованим на вул. Корзо, і рештою нових пам’яток. Всі вони встановлюються без погодження із містянами та є маловідомими. Яскравим прикладом «відновлення» історичної спадщини є «повернення» транспортному мосту імені чехословацького президента Масарика.

Причиною для критики тут є таке:

1. Міст не планувалося називати іменем президента, його було перейменовано в 1937 році, коли Масарик помер.

2. Міст носив ім’я Масарика менше двох років. Уже 1939 року, після приходу угорців, міст перейменували на «Великий».

3. 1944 року міст підірвали нацисти під час відступу, а відбудований він уже за часів СРСР. Відтак міст фактично не є тим, що колись носив ім’я Масарика.

4. Міст відомий під назвою «Транспортний» людям у багатьох країнах колишнього соціалістичного блоку, котрі колись приїздили до Ужгорода як туристи.

5. Беручи до уваги стан мосту, важко визначити, чи є його перейменування дружнім жестом у бік чехів, чи спробою їх образити.

Причиною появи вищеперерахованих пам’яток представники міської влади та «громадські активісти» називають необхідність надання місту туристичної привабливості. Безумовно, туристичний аспект є важливим для Ужгорода, однак він не має перетворити місто на атракціон.

Чому міська влада так активно прагне до вшанування історичної пам’яті міста, «повертаючи» колишні назви мостам і встановлюючи нові пам’ятки, та абсолютно ігнорує проблему руйнації й хаотичної перебудови історичних будівель Ужгорода? Очевидно, поміняти назву вже існуючої вулиці чи будівлі набагато простіше та помітніше, зокрема для «активної» громадськості, а у випадку із «мостом Масарика» – і міжнародної спільноти, аніж вести планомірну, довготривалу роботу із відновлення та збереження справжньої історичної пам’яті міста.

Антон БЕЗВЕРШЕНКО
«Карпатський Об’єктив»