Наша держава настільки дружня стосовно інших країн, що руками українців будує, виховує, доглядає іноземців, одним словом, налагоджує їхній добробут. Звісно, набагато легше виїхати за кордон, аніж знайти роботу та гідну її оплату в нас, в Україні. Цих людей ми звикли називати заробітчанами. З декотрих сіл виїхала практично вся чоловіча половина населення. У Міжгірському районі в селі Колочава встановлено навіть пам’ятник заробітчанам.

Як улаштувалися ці люди на чужині? Де працюють, як відпочивають, чи сумують за домівкою? Їхні родичі при розмові роблять сумний вираз обличчя, говорять про те, як важко заробити копійку. А чи справді все так погано? Якщо так, то чому наші люди роками не повертаються додому, до своїх родин?

Ось я і вирішила поцікавитися безпосередньо в самих заробітчан. Моїми співрозмовниками були Андрій (30 років, Італія, виїхав 5 років і 4 місяці тому) та Леся (35 років, Італія, медсестра по догляду за престарілими, виїхала близько 10 років тому). Кожен із них відповідав практично однаково, доповнюючи один одного.

– Яке ставлення в населення до наших заробітчан?

– Що сказати… Ставлення переважно хороше. Наші люди дуже працьовиті. Виконують всі завдання сумлінно, а якщо роботодавець натякне, що за додаткову роботу заплатить, землю ритимуть. Правда, з кожного правила є свої винятки. Але Україна як держава для бiльшостi з них поки що не дуже вiдома. Вони знають тiльки футболiста Шевченка, Юльку Тимошенко, ну i «Femen».

– Які у вас зарплати? Чи бувають випадки, коли роботодавець не розраховується з працівниками?

Андрій: Переважно всім вчасно виплачують зарплати, відпускні, 13-ту зарплату, і навіть при звільненні так звану бонушіту (це додатково одна зарплата за кожен пророблений рік, тобто якщо людина пропрацювала 4 роки, її зарплата множиться на 4). Є і винятки, звичайно. Зустріти нечесну людину і тут можна. Наприклад, коли не хочуть оформляти робочий контракт. А в Італії для легального перебування  іноземці обов’язково повинні його мати. Або ж бувають випадки, коли дурять з умовами роботи чи оплати, використовуючи той факт, що мають справу з іноземцями. На життя розумним і раціональним людям, звісно, вистачає. Тим паче, що переважни кількість українців живуть у свого роботодавця і не платять за житло, послуги та навіть продукти, і фактично вся зарплата їм залишається. Більшість грошей заробітчани висилають в Україну дітям та рідним. Ті, хто працює на прибиранні та винаймає житло, заробляють більше, але й тратять теж суттєво (і тут уже питання бюджету – хто як уміє заощаджувати)…

Леся: Зарплатня залежить, звичайно, від того, до яких людей потрапиш. Ну i, звiсно, чи працюєш нелегально, не маючи ще й дозволу на проживання, чи з документами – за контрактом, тут Андрій вірно говорить. Можу сказати конкретнiше про доглядальниць за престарiлими. Вони здебiльшого проводять на роботi 24 години на добу, пощастить із роботою – сплять, а ні – не можуть собі цього дозволити. Правда, як правило, виходять на 2 год. на день надвір (навіть ми повинні дихати свіжим повітрям щодня). Мають пiвдня вихiдного в суботу пiсля обiду та один повний  – у недiлю. Але з умовою, що ночуєш на роботi.

Cвятковi днi, якщо працюєш, виплачуються. Коли робочий день припадає на неділю, мають оплачувати подвiйно, але це якщо за законом (чого не завжди дотримуються – все за домовленістю).

– Як відпочиваєте, проводите вільний час? Чи маєте друзів-італійців?

Андрій: Друзів собі тут наші швидко знаходять і не тільки. Часто жінки фактично живуть у громадянському шлюбі з італійцями або взагалі створюють нову сім’ю офіційно. Трапляються і не дуже приємні моменти, коли наші співвітчизниці є коханками та утриманками – одружений італієць знімає за свій кошт такій жінці житло і веде життя на два фронти, а нашим це вигідно. До речі, багато таких варіантів, коли чоловік-українець проробляє таку саму схему, тільки навпаки. А вдома його чекають дружина й діти. Ці хлопи з часом висилають додому дедалі менше грошей.

Леся: Наші жінки особливо ніде і не ходять. Часу, та й сил не вистачає. По неділях, коли вихiднi, нашi люди їздять у мicце, де здебiльшого обiдають надворі, в парках на лавочках, беруть із собою приготовлені продукти, пляшечку вина i так вiдпочивають вiд робочого тижня. В Iталiї не заведено їсти на вулицях, але вони вже зикли до наших. Узагалi тут дуже важко знайти двори (приватнi або закритi), лавочки, хiба що тiльки в парках, на набережних чи вокзалах.

По суботах українцi «тусуються» на наших «бусах». Раз на тиждень сюди приїздять автобуси, які привозять передачі з України i забирають назад те, що передають тут додому. Вони стоять пiвдня. А людям вiдрада, дiляться новинами, купують українськi сигарети (вони виходять дешевшi, нiж iталiйськi), попивають «Львiвське» пиво або «Балтику». Воно тут здається смачнiшим, нiж в Українi. На «бусах» такий собi куточок України. Грає наша музика, продають українськi продукти. Колись навіть торгували журналами, газетами, обмiнювалися книжками. Тепер усi, навiть старшi жiночки, сидять в Інтернетi. Молодь наша, як i всюди, ходить на дискотеки, у великих мicтах є «російські», в нашому тiлькi почали влаштовувати такий собi “русский вечер” по суботах в одному закладi.

По недiлях ходять на службу в церкву. Тут є двi громади – руська православна та українська греко-католицька. Служби проводяться в римокатолицьких костьолах. Хоча чула, що в Неаполi й Римi є вже нашi церкви.

– Додому хочеться повернутися чи плануєте залишитися?

– Певно, 50% на 50%. Одні вже створили сім’ї в Італії, додому їздять лише в гості й раді, що в країну третього світу не треба повертатись, а інші, тут так і не адаптувавшись, постійно думають лише як ще потерпіти і гайда додому. Плюс у кого сім’ї в Україні, і тільки доля змусила виїхати на заробітки. Вони, звісно, думками завжди на батьківщині! І до того ж, якщо ми, заробітчани, – головний інвестор в економіку України (як про нас говорять), то виходить, що більшість із нас буде повертатись. Інакше б гроші тут витрачали, а не в країну, куди не збираємось їхати…

– Чого найбільше не вистачає на чужині?

– Та, мабуть, усього рідного, а так конкретно кожній людині бракує чогось свого особливого. Звісно, є певні загальні цінності: сім’я, рідні, друзі, улюблені місця. Не вистачає також української мови на вулиці тощо. Тут порівняно з Україною куди кращі умови проживання, але ми все одно чужі…

Розмова вийшла цікава. І, як висловилася Леся, можна було би книгу написати. Практично мої співрозмовники відмовилися відповісти тільки на одне запитання: розмір зарплатні. Але наголосили, що була би недостатня, не працювали би за кордоном.

Та перед тим, як ми розійшлися, Андрій сказав: «Наша розмова наштовхнула мене на думку: а що, як додому повернемось, також почуватимемося не у своїй тарілці? Бо ж стільки років уже минуло…»

Марина СЕРГІЄВА

«Карпатський об’єктив»