Протягом багатьох років у центрі Ужгорода, на Корзо, грав на скрипці Володимир Палій. Перехожі заряджалися гарним настроєм, дехто навіть замовляв у музиканта улюблену мелодію. За свою майстерність та стійкість у спеку і холод пан Володимир отримував грошову винагороду. Ті кошти були чималою підмогою для нього, бо ж хворів, а ліки в наші часи дорогі. Впродовж останніх трьох років відомого музиканта не видно на Корзо. Кажуть, після тривалої хвороби помер.

На цій же вулиці часто можна було побачити малого рома з великою гітарою. Він грав не так гарно, як Палій (пан Володимир виступав в оркестрі Закарпатського обласного музично-драматичного театру, – автор), але завдяки його творчості Корзо жвавішала. Деякі перехожі купували морозиво, зручно вмощувалися на лавці й залюбки слухали пісні у виконанні чорнявого хлопця. Навесні вулиця осиротіла: 13-річний Степан Баджо трагічно помер – його вбили.

Якщо і грають в Ужгороді вуличні музиканти (а це буває вкрай рідко), то тільки заїжджі. Чому?

Мирослав Горват, голова обласного об’єднання ромів «Романі червень» («Ромська зірка»), розповідає, що багато ромських музикантів померло. А нинішніх мало. Вони не хочуть іти на вулицю й пектися на сонці, бо за гру на весіллях та похоронах їм добре платять.

Працівники культури часто нарікають (у приватних розмовах і в інтерв’ю), що в них маленька зарплата, тож ледве виживають. Одній такій пані сказали про можливість підзаробити грою на вулиці.

– Та ви що?! – гримнула на мене жінка. – Хоч у мене і маленька зарплата, хоч і ледве зводжу кінці з кінцями, проте ніколи не піду на вулицю, аби мені кидали, як жебрачці. Я ж – горда інтелігентка. Погоджуся грати тільки в шикарному ресторані перед елітою.

Особисто я нічого ганебного не бачу в тому, аби вийти на вулицю у вільний час і пограти кілька годин (на жаль, я не музикант). Добрі та вдячні люди є в будь-якому суспільстві. Які б кризи не навалювалися.

Але ж менталітет…

Ужгородка Марія Савко розповіла мені, що син її подруги має гітару і хотів заробляти грою на вулиці. Так його мати наче оскаженіла, наговорила такого своїй дитині, що той розплакався. Мовляв, жебрак у її хаті не житиме.

У багатьох великих містах світу (Берлін, Нью-Йорк, Київ, Москва й інші) існують місця, де регулярно виступають вуличні музиканти.

Вікторія Павлик з обласного центру цьогоріч була у Франкфурті-на-Майні. Каже, там музикантів багато, майже на кожному кроці, і грають на високому рівні, використовують музичні установки. Біля всіх артистів була невелика групка людей, вони співали (німці ж бо взагалі люблять музику) і танцювали разом із виконавцями.

– Ті виступи, які я побачила у Франкфурті, були схожими на театралізовані шоу. Музиканти одягнуті у костюми, грали душевно. Їхню працю люди оцінювали достойно, – розповідає пані Вікторія.

Те, що на вулиці (у переходах, метро) варто грати (адже прибуток не оподатковується), я переконалася ще три роки тому, коли почала працювати над темою про вуличних музикантів.

…. Обідньої пори біля одного із взуттєвих магазинів на ужгородській вулиці Корзо зупиняється дівчина у смугастому сарафані. Вийнявши флейту з чорного футляра, ставить його на землю. Починає грати мелодії відомих українських пісень «Ніч яка місячна», «Як тебе не любити, Києве мій». Навпроти дівчини – вільна лавка; вирішила присісти, аби трохи відпочити і послухати хорошу гру. Перехожі поспіхом виймають із гаманців гроші й кладуть до футляра. В основному це одно- та двогривневі купюри. Є і «п’ятірки». Два чоловіки в окулярах років 55-ти виймають по «десятці». На хвилину затримуються біля музикантки й уважно слухають музику. Здіймається легенький вітер, кілька купюр ніби вистрибують з футляра і кружляють у танку. Дівчина бачить, але продовжує грати. Жінка років 35-ти піднімає розкидані вітром гроші, подає  дівчині, та швиденько ховає їх до сумки, яка висить у неї на правому плечі. Загалом за 11 хвилин перехожі кинули до футляра 51 гривню паперовими купюрами та ще трохи дріб’язку. Дівчина, догравши «Гуцулку Ксеню», забирає гроші з футляра. Підходжу до неї, представляюся і прошу розповісти про себе.

Музикантка назвала себе Інною Воробець із міста Жидачів Львівської області. Закінчила Львівське музичне училище, навчається у Львівській консерваторії. Розповіла, що приїхала з мамою до родичів у Мукачево та у справах до Ужгорода.

– Мама пішла у справах. Я часу не гаю – граю і заробляю. Хороший інструмент коштує 25 тисяч гривень. Хочу купити срібну флейту – на ній легше грати, і гра чистіша. Ось цю, – показує, – купили батьки за 6 тисяч гривень. Тоді долар був по 5,5 гривні. Це срібно-нікелевий інструмент. Мрію стати солісткою закордонного академічного оркестру. В Україні не бачу перспектив, – морщить лоба.

Дівчина розповідала, що у Львові дуже багато вуличних музикантів. У їхньому числі й вона. Зауважила, що на Закарпатті ця ніша вільна. Похвалилася, що її гра сподобалася власнику одного зі львівських ресторанів. У найближчому майбутньому будуть грати у ньому разом із подругою-піаністкою.

За наступні 20 хвилин до футляра флейтистки перехожі кинули ще 105 гривень.

Тетяна Грицищук

«Карпатський об’єктив»

фото автора

На фото, яке зроблено 28 серпня 2008 року: скрипаль Володимир Палій щодня радував живою грою ужгородців та гостей міста. На першому плані – Лев Луцкер.

На фото 2: Львів’янка Інна Воробець приїхала з мамою до Ужгорода. Поки мама у справах, дівчина грає і заробляє.

Джерело: karpatskijobjektiv.com Опубліковано: 07.10.13 13:29 Карпатський Об'єктив