Лазещина… Мабуть, кожний досвідчений турист, який подорожував рахівськими горами, зокрема хребтом Чорногора, чув про це село. Адже один із маршрутів, що веде на Говерлу та Петрос, проходить саме через цю мальовничу місцину, котрою тече невелика річка з такою самою назвою. Цей гірський населений пункт є остатнім селом Закарпаття, далі вже йде Яблуницький перевал та Івано-Франківська область.

Трохи відомостей та історії

Лазещина відома з письмових джерел ще кінця ХVII століття. До 1946 року вона не існувала як окремий населений пункт, а входила до складу селища Ясіня. За свою історію назва села змінювалася декілька разів. За Австро-Угорщини поселення називалося «Лазіщина», або «Говотольйо» (з угорської – біля підніжжя полонини). Коли ж Закарпаття було під владою Чехословаччини (1919–1939 роки) – Лазещина. Після закінчення Другої світової війни, коли край відійшов до СРСР, селище Ясіня було роз’єднане на три окремі населені пункти – Ясіня, Чорну Тису і Лазіщину. Але в середині 70-х років трапився кумедний випадок. Під час виготовлення печатки для тутешньої сільради в назві помилково змінили букву «і» на «е». І селище знову стало Лазещиною.

Життя-буття села…

Цього літа випала нагода вже вкотре побувати в Лазещині. Вдалося також поспілкуватися з місцевим жителем Іваном, котрий підвозив нас до підніжжя Говерли. На наше запитання: «Як життя в такому красивому гірському краї?» чоловік неохоче відповів, що краса красою, а життя в горах важке. Постійної роботи в селі нема, отож потрібно шукати інші варіанти, щоб заробити хоч якусь копійчину. Туристичні шляхи, які проходять через селище, допомагають у заробітку. Так, дехто облаштував кімнати або ж побудував будиночки з бруса і здає в оренду приїжджим – так званий зелений туризм. Але він також не приносить стабільного доходу, оскільки потік туристів не є сталим.

Дехто з мешканців Лазещини, в тому числі Іван, працює на будівництві котеджів в урочищі Козмещик, що біля самого підніжжя Говерли та Петроса. Бізнесмени купують ділянку на цій території під зведення готелю і на чорнові, другорядні роботи наймають мешканців Лазещини. Хоч оплата й невелика, але все ж таки хоч якась можливість заробити.

Ті жителі села, у котрих є транспортні засоби, здебільшого повнопривідні військові автомобілі типу Газ-66, УАЗ-469 («Бобік»), УАЗ-3909 («Уазик»), займаються перевезенням туристів чи до якогось конкретного селища, чи до підніжжя гір, ба навіть на полонини та перемички, все за бажанням клієнтів. Так трапилося і з нами, коли ми йшли з Лазещини в Козмещик, а це цілих 10 км. Іван на своєму «Уазі» підібрав нас, за що отримав 100 грн.

Багато інших лазещанців повиїжджали за кордон у пошуках роботи та кращої долі. Іспанія, Чехія, Італія, Польща – здебільшого в цих країнах працюють жителі селища. Як розповів Іван, дехто із односельчан уже по 15–20 років гне спину за кордоном, приїжджають тільки на великі свята, а то й рідше.

Велика частина мешканців Лазещини отримує заробіток завдяки дарам природи. Зокрема збирають гриби та яфини, які успішно продають оптовим покупцям. Таким промислом, буває, займаються всією родиною: батько, мати, діти. Іван сказав, що за сезон можна заробити доволі солідну суму грошей. Але відразу зауважив: це дуже важка праця, адже за гриби чи то ягоди платять копійки. Одиниці ж займаються вівчарством, здебільшого це вівчарі в першому або другому поколінні. Робота сезонна, тому постійно змушені шукати підробітки. Ось така непроста доля простих людей – мешканців мальовничого села Лазещина.

Богдан КУЛЬЧИЦЬКИЙ

«Карпатський об’єктив»