Тарасингам Раджкумар – біженець. Він утік зі Шрі-Ланки три роки тому через війну. В Україні чоловік отримав офіційний статус біженця. На сьогодні живе і працює в Ужгороді. Про свою нелегку долю Радж погодився розповісти “Карпатському об’єктиву”.

– Мені було все одно, куди тікати, головне – подалі від війни. Там, на батьківщині, я залишив маму та сестру, покинув навчання. Я мріяв стати інженером. З родиною тримаю зв’язок тільки по телефону або через Інтернет. Я не хочу повертатися на Шрі-Ланку. Рідних мрію забрати до свого нового дому – в Україну, – розповідає Радж.

– Як ви опинилися на Закарпатті?

– Я не знав, що потраплю саме в Україну, тим паче на Закарпаття. Мною керувало правило: “Де завгодно, тільки не тут”. Подалі від війни та злиднів. Виїхати з країни допомогла мама. Вона завжди дослухалася до мене та підтримувала. Спочатку ми прилетіли в Москву й оселилися на квартирі. Там я прожив майже місяць, навіть не виходячи на вулицю. Ми поїхали з Росії й опинилися в Україні, бо тут нас затримали чопські прикордонники. Я не шкодую, що не потрапив тоді в ЄС, на сьогодні мені добре і в Україні.

– Ви одразу подали заяву в Міграційну службу?

– Так, не гаючи часу, я написав заяву. Мені пощастило, що, крім рідної мови, знаю ще й англійську. З інтерв’ю в мене не було жодних проблем. Спочатку я одержав довідку міграційної служби про звернення на отримання статусу біженця, а вже згодом паспорт. Узагалі це дуже тривала й нудна процедура. Все вирішується в Києві. Зате тепер я майже українець (сміється).

– Де ви жили і чим займалися, поки чекали на офіційний статус біженця?

– У пункті тимчасового розміщення біженців у Мукачеві. Там мені дійсно допомогли. Крім надання притулку, забезпечили одягом, їжею, засобами особистої гігієни. Одна дівчина (очевидно, волонтер) допомагала мені вчити українську мову. Там пробув півтора місяця. Але я хотів працювати й ні від кого не залежати. Тож зібрав свої речі і поїхав в Ужгород.

– І як він вас зустрів?

– Не надто привітно. У мене не було ні грошей, ні житла, ні друзів. Я намагався влаштуватися на будь-яку роботу, але всюди чув тільки відмови. Було дійсно важко, однак допомогли добрі люди. Взагалі вважаю, що українці – дуже чуйна і щира нація. Я почав думати, чим займатися для того, щоб вижити. Перебуваючи в Україні, помітив, що тут майже немає якісного цейлонського чаю. Я звернувся у Благодійний фонд, який співпрацює з мігрантами, і їхній юрист допоміг мені оформити документи приватного підприємця. Ось так я почав займатися власною справою. Ми торгуємо справжнім чаєм зі Шрі-Ланки. Потрошки я став відкривати свої торговельні точки. Спочатку в Ужгороді, пізніше в Мукачеві, Виноградові, Берегові.

– За цей час у вас з’явилися в Україні друзі?

– Не знаю, як щодо друзів, але в мене гарні стосунки з моїми працівниками. Здебільшого це люди, які знайшли прихисток в Україні: уродженці Сомалі, Шрі-Ланки, Афганістану. Ми намагаємося допомагати й підтримувати один одного. Розумієте, я працюю по 14 годин на добу. В мене взагалі немає вільного часу. Це саме стосується і моїх працівників. Ми розуміємо: аби щось отримати – потрібно багато й наполегливо працювати.

– Поділіться своїми мріями та планами на майбутнє…

– Мрію відкрити свою чайну фабрику та кав’ярню. Збудувати великий дім і забрати до себе маму та сестру. А ще я б хотів, щоб моя дружина була українкою. У вас дуже красиві та працьовиті жінки. Дивуюся, коли спостерігаю на базарі, як вони розкладають товар та палатки на рівні з чоловіками. Узимку цілий день торгують на морозі. На Шрі-Ланці жінки не такі: вони виходять заміж і сидять удома, не допомагають своїм чоловікам у роботі. Знаю, що Шрі-Ланка для українців – це екзотичний курорт, але повірте: в Україні живеться краще. Тут можна не боятися за своє життя. Україна – вільна країна…

Христина БІКЛЯН

«Карпатський об’єктив»