Люди, які з десяток років тому були поселені в гуртожитки на тимчасове проживання, зараз опинились однією ногою на вулиці. Як воно, жити вдома, але розуміти, що вже завтра можеш стати безхатченком? У кого просити допомоги? На що сподіватися? Про складну житлово-побутову ситуацію ми розпитали мешканців гуртожитку, що перебуває на балансі Ужгородського професійного машинобудівного ліцею.

Сергій живе тут зі своєю дружиною та двома дітьми вже з десяток років. Ще коли працював на залізниці, його поселили на основі листа-відношення та у зв’язку з тим, що там припинили будівництво житла. Зараз їхнє проживання вважається незаконним. У березні мешканцям гуртожитку пред’явили офіційне попередження про виселення, яке мало відбутися ще у квітні.

Живе на 5-му поверсі, займає дві кімнати, стелі яких протікають. Санвузол та кухня у спільному користуванні ще з чотирма сусідніми кімнатами. Сергій розповідає, що боротися за таке помешкання немає сенсу. І вже зараз подумує, як і куди перевезти свої дивани, бо розуміє, що виселення рано чи пізно станеться. Швидше за все навесні.

«Так чи інакше нас звідти всіх виселять. Незалежно від того, хто буде директором, незалежно ні від чого», – підсумував Сергій.

Вирішили податися до того гуртожитку й побачити все на власні очі. Піднялася на 5-й поверх, постукала у випадкові двері. Переді мною постала дивна картина: чоловік у робочому одязі робить ремонт у двох суміжних кімнатах, вигляд яких радикально відрізняється від коридору, ванної кімнати та кухні. Приємно глянути на свіжо пофарбовані стіни, нові вікна й двері. Залишилося тільки підлогу перефарбувати. Посеред кімнати розставлені відра з будівельними сумішами та недешевими фарбами.

Виявляється, Анатолій живе тут 13 років. У понеділок його попросили переселитися з облаштованої кімнати в цей корпус. Ледве встигли забрати свої речі, студенти вже чекали на заселення. В теперішньому помешканні ніхто не жив, адже дах протікав багато років, розповідають мешканці, всі стелі були чорні. Досі видно на стінах у коридорі до самої підлоги сліди від дощу з брудом.

Кухня на око завбільшки 4–5 квадратних метрів. Газу тут немає, тому молода мама, дитина якої безперестанку плаче в сусідній кімнаті, доварює бульйон на електроплиті. Його запах чути в усьому секторі з шести кімнат, адже двері просто не зачиняються. Дивно, як вони взагалі ще тримаються. Заглянути у ванну та туалет не вистачило нахабності чи то сміливості. Темний отвір у цю кімнату прикривав тільки обшарпаний клапоть клейонки.

Жінка каже, що її чоловік живе тут уже давно, ще відколи вчився в училищі. Вона – три роки. Розповідає: «Ще до 1 вересня всіх мали виселити. Кредит на житло взяти неможливо, а що робитиму після виселення – просто не знаю».

Василь, пенсіонер органів МВС, який у свій час стежив за правопорядком у студентському гуртожитку, також робить ремонт у двох кімнатах навпроти Анатолія. Скаржиться на те, що все життя пропрацював на державу, а житло так і не надали. Нарікає: «Керівництво не піклується про своїх. Квартири дають і зараз, але не безкоштовно, а за половину їх вартості».

Запитую в мешканців про майбутнє виселення. Вони знають, що їх чекає, але якось по-нашому сподіваються, що все буде добре, ніби відганяючи погані думки, відмахуються від того, що вже й так зрозуміло. Виселення – це лише питання часу.

Директор Машинобудівного ліцею Сергій Тимко повідомив: училище доживає свої останні дні, а на його базі буде створено Ужгородський центр професійно-технічної освіти. Директор підтвердив: «Уже маю на руках припис із прокуратури та департаменту освіти, аби цих людей виселяти. Бо це не гуртожиток сімейного типу й не відомчий … Утім є різниця, чи момент виселення настане через 5 місяців або через 5 років. Зараз же спостерігається велике збільшення кількості дітей».

Момент виселення постійно відтягують, проте, коли б воно не сталося, всі ці люди залишаться наодинці зі своїми проблемами.

Оксана ЧОПАК

«Карпатський об’єктив»