Революція в Угорщині розпочалася 23 жовтня 1956 року маршем протесту студентів та представників інтелігенції в Будапешті, який переріс спочатку в зіткнення, а потім у збройне протистояння між демонстрантами та Службою угорської держбезпеки ÁVH (аналог КДБ). Під тиском вимог повсталих Угорська партія трудящих (УПТ) призначила прем’єр-міністром популярного опального реформатора Імре Надя (угор. Imre Nagy), який заявив про намір вийти з Варшавського договору. Згодом Угорська революція була жорстоко придушена радянськими військами, які нараховували, за оцінками ООН,  75–200 тис. солдат і 2500 танків. Під час повстання загинули тисячі угорців та сотні радянських військових, багато людей отримали поранення. Імре Надь був страчений. Майже 200 000 мешканців покинули Угорщину як біженці.

Важко відповісти на питання, чому саме угорці першими виступили проти радянської влади. Адже після них радянські війська придушили аналогічні повстання в Чехії та Польщі. Тут можна назвати і вікові традиції державності, і характер угорського народу, і багаторічну боротьбу за незалежність. Але краще, напевно, спитати тих, хто брав безпосередню участь у повстанні. Вони можуть розповісти, який дух панував у серцях, що спонукало людей ризикувати життям та свободою?

Сьогодні мало хто знає, але події в Угорщині мали відлуння і на Закарпатті. Старше покоління пам’ятає колони танків та військових, які проходили через наш край. Але, окрім цього, були й такі люди, котрі стали безпосередніми учасниками історичних подій. Ідеться про групу молоді у Виноградові, яка долучилася до повстання угорського народу. Одним із її учасників є наш співрозмовник – депутат обласної ради Шандор Мілован, який за радянської влади відсидів за це термін, а потім був нагороджений угорським урядом як герой революції.

– Як вийшло так, що ви, проживаючи на Закарпатті, стали учасником Угорської революції 1956 року?

– Я ходив в угорську школу у Виноградові. Ми слухали радіо – «Вільну Європу», Америку й особливо Югославію, – звідки йшли, на мій погляд, найбільш сильні новини. Адже Тіто був проти Сталіна. 23 жовтня в Угорщині почалося повстання,  а у Виноградові вже 22 жовтня просто так дорогу перейти було неможливо, бо танк ішов за танком. Колони рухались у величезній кількості, щоб покарати уряд Угорщини. Тож придушити революцію вже вирішили. Були тут такі хлопці, про яких ми нічого не знаємо, що кидали в танки чорнило (тоді ще чорнилом писали), намагаючись потрапити у зірку. Танку нічого, але чорнило на червоній зірці – річ неприємна.

І ось ми, група учнів із 5 чоловік, у виноградівській школі почали писати й розповсюджувати листівки із закликами: «Радянські війська, геть з Угорщини!», «Закарпаттю автономію!» та подібними політичними гаслами.  Ці листівки розкидали та розклеювали на базарі. І недовго знадобилось КДБ, щоб розслідувати цю справу. Коли нас арештували, мені було 16 із половиною років. В Ужгороді проходив обласний суд. Один отримав 6 років, ми двоє – по 4 роки, та ще один – 3 роки. Із цих 4 років я відсидів майже 2.

Багато місяців ми перебували в Ужгородській в’язниці, тому що в 1957-му мали святкувати 40 років революції 1917 року і до цього ювілею планувалась амністія. Начальник тюрми, напевно, знав про неї й тому тримав нас із червня майже до самого кінця року, щоб нас – молодих людей (а нам було по 16–17 років) – не відсилати кудись, а відправити додому. Амністії ми таки дочекались, але, виявилося, вона не для політичних в’язнів. Тож потім нас відправили на етап.

Потрібно додати, що, якби не хрущовські часи (вже пройшов ХХ з’їзд, ХХІ…), ми б не вижили.

– Чи була у вас якась програма дій, організація?..

– У 16 років?.. У нас не було ніякої організації, це ми так, спонтанно. Не давали ми і ніякої клятви. До речі, ці обставини стали пом’якшенням на суді. То був  порив молодих людей… Звичайно, тоді із старшого покоління ніхто не міг навіть пікнути.

– На вашу думку, чому саме угорці стали першими, хто повстав?

– Особливі утиски були застосовані до угорського народу. Після взяття кожної столиці – Варшави, Праги, Будапешта, Бухареста – Радянський Союз в особі Сталіна нагороджував солдат тих військ, які брали участь у боях орденами «За визволення Варшави», «За визволення Праги», «За визволення Бухареста» і … «За взяття Будапешта» і «За взяття Берліна». Румунія вчасно перейшла на інший бік, і значить, їх звільнили, а дві столиці взяли. Відповідно й вели себе радянські війська в Німеччині та Угорщині. На Закарпатті ні, бо за міжнародними угодами ми належали до Чехословаччини. Тому в нас не відбувалося всього того, що в Угорщині: погад 200 тисяч жінок були зґвалтовані, у Німеччині ще більше і тому подібне…

Тут ще можна додати, що після радянської революції в Росії, друга у світі радянська республіка існувала в Угорщині в 1919 році. Частина цих вожаків виїхали до Радянського Союзу і в 1945-му повернулись. І влаштували справжній терор, тільки погіршуючи й так не просту ситуацію.

– Яке ставлення було до угорців Закарпаття з боку радянських військ?

– Коли у 1944 році радянські війська прийшли в наш край, ситуація була трохи іншою. До речі, у тих військах, що зайняли регіон, мало налічувалося росіян – здебільшого кавказці. Закарпаття тоді ще вважалося частиною Чехословаччини, і визволяли нас як чехословаків… Але вже на другий день, відколи вони з’явилися, наприклад, у нашому місті, угорцям від 18 до 55 років треба було з’явитися в органи влади. Звичайно, їх усіх відразу відвезли до Сваляви, а потім у ГУЛАГИ – угорців та німців. Серед них був і мій батько, який помер у Сибіру.

Довга історія про те, чому так сталося. Існувала домовленість між Радянським Союзом і Чехією про те, що в момент, коли військові дії будуть припинені, на Закарпаття має повернутись чеська адміністрація. Тому радянське керівництво дало наказ генералам затягувати військові дії на Закарпатті. А для цього треба було щось показати. І це виявилися військовополонені, які в дійсності були не військовополонені, а прості люди – угорці й німці Закарпаття. Отже, перший удар від радянської влади угорці Закарпаття отримали дуже швидко, за три дні чоловіче населення забрали…

– Яка атмосфера панувала на Закарпатті після приходу радянської влади?

– Закарпатці, навіть угорці, спочатку вірили радянській пропаганді про те, що нібито простих бідних, робочих людей та селян не чіпатимуть. Частина слов’янського населення навіть щиро чекала радянських військ. Багато людей перебігло кордон з Угорщини у Радянський Союз (адже із 1939 року між ними був спільний кордон), думали що до братів, а вони їх відразу судили і в табори відправили. А потім вже, починаючи із 1944 року, потрохи і русинське населення зрозуміло, що таке Радянський Союз.

Історія Закарпаття склалася дуже цікаво. Була Австро-Угорщина, потім прийшли чехи, але господар із волами дивився: «Вийшли угорці, зайшли чехи, вийшли чехи, зайшли угорці», ґазда біля хвіртки стояв, але корова, віл та коні на місці. А потім «вийшли угорці, прийшли радянські війська, і всіх волів, коней, корів із двору забрали…».  Більше того, хитру придумали річ, коли велику кількість церковних та поміщицьких земель у 1945 році роздали людям. Усі отримали ділянки, все роздали, знаючи що в Радянському Союзі приватної власності не існує, що скоро всіх поженуть у колгоспи, і все заберуть. Хитро було придумано, але  удар згодом отримали всі жителі Закарпаття. Зараз ніхто не сміє про це говорити, але два варіанти було для військовозобов’язаних слов’ян: або йдеш з угорцями та німцями до Сваляви, а потім у ГУЛАГ, або добровільно в Радянську армію. Ніякого «добровільно» там не було. Таке саме «добровільно», як потім у колгосп. Цих людей забрали, 3–4 тижні дали на навчання і потім відразу кинули зелених хлопців на кривавий штурм Дуклі, де багато з них загинуло.

У перші часи, коли радянські війська визволили Закарпаття, місцеві люди були поставлені на різні посади, а вже у 1947 році все змінилося. Прийшли люди звідти, партійні зі стажем. Того ж року почали масштабні репресії проти греко-католицької церкви Закарпаття та організацію колгоспів. Забирали від усіх усе, що можна було. Уже не дивились угорець, не угорець… всіх! І був певний негласний закон: кулаків треба судити. А де не було справжніх куркулів, як наприклад на Верховині, де люди жили бідно, у куркулі записували навіть тих, хто мав швейну машинку. Мовляв, «засіб автоматичної праці»…

Між іншим, коли на Закарпаття зайшли радянські війська, то зібрали так званий з’їзд у Мукачеві. Там було близько 600 чоловік представників сіл та міст Закарпаття, які декларували приєднання регіону до Радянської України. У 1947 році із цих 600 людей 27 уже були разом з угорцями в ГУЛАГАХ – репресовані як українські націоналісти.

Тож до 1956-го на Закарпатті вже всі добре зрозуміли суть Радянського Союзу. Все побудовано на лицемірстві, брехні, обмані… Роботи було мало, в колгоспах платили копійки. Пізніше, вже від 1960 року, деякі бідні колгоспи перетворили на радгоспи, люди почали жити трохи краще. Але Закарпаття завжди було «на карандаші». Наприклад, працювало таких два потужних підприємства. Одне з них із виробництва сигарет – тютюнова фабрика у Мукачеві, яка почала діяти за чехів. Її з приходом радянської влади просто забрали у Львів. Інше – пивоварний завод у Підгорянах, який за Радянського Союзу ледве жив. Тобто Закарпаття ослабили економічно, а з іншого боку, посилювали приїжджими людьми. Відбувалася політика змішування, щоб вийшла радянська людина, але так не сталося…

Усі відчували ці репресії. Ніхто не був спокійний. Якщо хтось дуже не любив угорців, і навіть про це говорив, дуже скоро на нього доносили, і «ага, ти ж український націоналіст, ти з Волошином, ми тебе розкусили». Так само великий тиск ішов на єврейську общину, але не декларований, негласний. І якби Сталін не помер, цьому би не було кінця.

– Як було у в’язниці?

– Після ужгородської тюрми нас відправили в різні місця: табори, колонії. Перший етапом була львівська тюрма. Виявилося, що саме там нас мали поділити. Ми тоді мало розуміли політичну ситуацію в Західній Україні. Це було повною несподіванкою, але у львівській в’язниці нас приймали тріумфально. Тюремне радіо працювало швидше, ніж сьогодні Фейсбук. Усі знали, що ми – молоді хлопці із Закарпаття, угорці, яких посадили за антирадянські дії. Адже за антирадянщину судили, але щоб молодь, такого мало було. Тож там нас пригощали шоколадом… Ті люди, які розносили їжу,  були засуджені на маленькі терміни, як правило місцеві українці. Тому ми могли придумати все що завгодно, і це все нам приносили.

Узагалі ужгородську тюрму будували чехи за тодішнім європейським стандартом, а Львівську – поляки… давніше. Коли я розповідав, який вигляд має тюрма в Ужгороді, не вірили. «Що, параші немає? Яка параша? В куточку кнопку натиснув – пішла вода, все стікає…», «Що, каміну немає? Ні немає – центральне опалення…». У Львові топили із коридору, і тепло залишалося там. У кожній камері була «параша» – це як бідон для молока, який кожен ранок або вечір чистили.

А потім нас зібрали у великій залі – це вже означало: на етап із речами. Тобто йдеш, чекаєш, поки назвуть твоє прізвище, і збирають по вагонах. Військові, собаки… і далі відправляють кого куди. Мене відіслали вже без товаришів у рівненську тюрму, а звідти у місто Дубно, де знаходилася трудова колонія, також польської побудови. Сувора колонія, де я відбував свій термін, поки не був достроково звільнений.

Треба підкреслити, що в цій колонії не знущалися над малолітніми. А були й такі, де це явище існувало. Там панував військовий порядок. Два відділення по 200 чоловік. Була чітка ієрархія із засуджених: різні підрозділи і т. д. Вожаки колонії – засуджені – мали різні зірочки із білої пластмаси. Тобто «бугор колонії» – найголовніший, «бугри підрозділів», які носили великі зірочки, та «бугри комісій». Різні комісії були. Найсолідніша – санітарна, яка перевіряла санітарний стан… і аж до бібліотечної комісії, до якої потрапив і я. Мені пощастило, бо в тюрмі познайомився з хлопцями з Росії, котрі мали солідні строки. Ми разом потрапили в карантин, а вони потім стали буграми.

Адміністрація тюрми побудувала все так, щоб їм не треба було майже нічого робити. Порядок забезпечували самі в’язні. Все організовано чітко, бо всі вихователі були військові офіцери. Більше того, їхня поведінка та одяг свідчили, що офіцери ці столичні, московські. Серед них були такі прізвища, як Орлов, Безсмертний… Ходили чутки, що вони працювали до цього у сталінській кремлівській охороні, яку замінили, коли Хрущов прийшов до влади.  Цілком можливо, що ці люди були просто переведені в різні місця, в тому числі Дубно.

– Чи були в колонії, крім вас, інші політичні в’язні? 

– Із політичних в’язнів, крім мене, був лише один, який прийшов пізніше. Це Стойка – український націоналіст, що отримав 10 років. Дуже розумний хлопець. Багато разів ми з ним розмовляли про політику й долі українського та угорського народів. Часто ми сперечалися, кому з наших народів гірше, порівнюючи ситуацію в Угорщині та Україні. І тоді він сказав мені: «Покажи мені Україну на карті». Я показав – ось Україна. А він мені: «Ця червона кривава пляма на половину карти? Хіба це Україна? Це Радянський Союз!». Поглянувши на карту, де знаходилась держава Угорщина, я не знайшов, що відповісти на такий аргумент. Він багато говорив про політику, і мені було дуже цікаво з ним розмовляти. У Дубно я пробув трошки більше року, і потім мене достроково звільнили.

– А що було після вашого звільнення?

– Після того, як приїхав додому, важко було влаштуватися на роботу, тому перший час ящики збивав. Був тут один директор – єврей Брайнер, який перебував із нашою родиною у давніх добрих стосунках. Він мене влаштував у «Промкомбінат». Там я працював, доки не вступив до Мукачівського торговельного технікуму, де вчився стаціонарно. Тож не відчував я ніякого тиску. Ніколи не було такого ставлення, як до «ворога народу», бо народ на Закарпатті вже давно не вірив партії.

Потім, коли я закінчив технікум, працював на різних посадах у сфері торгівлі. Мої батько й дід були торгівці. У 1992 році мене обрали заступником голови КМКС, і я працював на цій посаді до 2011 року, коли пішов на пенсію.

Розмовляв Руслан ФАТУЛА

«Карпатський об’єктив»