Перші закарпатські заробітчани в Америці були змушені шукати шляхи колективного вирішення невідкладних практичних проблем, серед яких головне місце посідало гарантування хоча б мінімального соціально-економічного захисту для себе в разі втрати працездатності або своїх сімей – у випадку смерті. Чимало з них почали привозити дружин і дітей або заводити нових на чужині. Праця на шахтах і фабриках була виснажливою й небезпечною, робочий день – довгим, а платня, за американськими мірками, – дуже низькою. Травматизм, нещасні випадки на виробництві, тяжкі професійні захворювання були в цей час типовими явищами. Більше того, не існувало ніякої громадської чи державної допомоги для тих, хто втратив працездатність, або для їхніх сімей. Навіть коли підприємства забезпечували виплати в разі нещасного випадку, вони ніколи не були адекватними. Через це в різних заробітчанських групах почали стихійно виникати каси взаємодопомоги, товариства та братства, які англійською ще називалася «lodges». У такий спосіб вони забезпечували себе матеріально та культурно, щоб вижити на цій дивній, ізольованій, відокремленій і деякою мірою навіть ворожій землі.

Згодом аналогічні товариства почали виникати по всій Пенсільванії. У 1892 р. була створена Спілка греко-католицьких русинських братств, що з часом набула великого авторитету. Іншим із прикладів стало Греко-католицьке об’єднання руських братств Сполучених Штатів Америки, засноване в 1893 р. в Пітсбурзі. Ця організація забезпечувала людям хорошої моральної репутації слов’янського походження допомогу в разі смерті, хвороби чи інших труднощів через мережу своїх хат, шкіл і церков. Об’єднання виплачувало певну суму грошей його членам у випадку втрати працездатності чи недуги або спадкоємцям – у випадку смерті. Щомісячні внески становили 50 центів, що включало всі ці послуги, а також іншу соціальну діяльність.

У 1907 р. щомісячні внески 2 $ вже були типовими в Хомстеді й забезпечували чоловіку 5 $ щотижневих виплат у разі хвороби і 1000 $ для сім’ї у випадку смерті. За 1 $ тоді можна було купити ….

Отже, закарпатці в Америці використовували «lodges» як страховий захист, а також як джерело соціальної і культурної підтримки та взаємодії. З часом, зростаючи чисельно й міцніючи фінансово, ці організації починали опікуватися також освітніми й культурними потребами своїх членів. Іммігранти тяжіли до братств не тільки з економічних причин: адже тут збиралися «свої люди» й спілкувалися рідною мовою. На відміну від церков, вони не сягали корінням далекої батьківщини: їх виникнення спричинили умови життя, з якими заробітчани зіткнулися в Америці.

У роки Першої світової війни стало цілком зрозуміло, що закарпатці в США із заробітчан уже стали іммігрантами та перетворилися на певну політичну силу. Їх кількість тоді за різними оцінками становила 150–200 тисяч. І економічний базис цій силі забезпечували ті самі фінансові інституції, які започаткували перші переселенці. Каси взаємодопомоги вже фактично являли собою страхові компанії із потужним капіталом. Ці організації мали добре фінансування та своїх представників у політичних колах. Шляхом активного діалогу з американською владою вони відстоювали інтереси свого рідного краю.

А тим часом прийшов момент, коли саме їм довелося вирішувати долю Закарпаття. Так, після Першої світової війни Угорщина опинилась у нелегкому становищі. У жовтні 1918 р. пострілом був убитий прем’єр-міністр. Нова влада у грудні 1918 р. видала закон про автономію Закарпаття, однак він так і залишився на папері. Вже на початку 1919 р. комуністи на чолі з Белою Куном здійснили державний переворот. Була проголошена Угорська радянська республіка. Та й вона проіснувала недовго. Навесні 1919 р. в Угорщину ввійшли румунські війська і 3 серпня зайняли Будапешт.

Тоді між державами – переможницями у війні тривали переговори і стосовно долі Закарпаття. Питання було складне, розглядалися різноманітні пропозиції щодо політичного статусу краю, зокрема об’єднання зі своїми братами з Галичини та Буковини, повна самостійність або автономія у складі різних країн. Цікаво, що одним із варіантів було навіть приєднання регіону до США. Це питання поставили на розгляд у сенаті, та не вистачило декількох голосів.

У підсумку 21 жовтня 1918 р. делегація американських закарпатців на чолі з Юрієм Жатковичем зустрілася з президентом США Вудро Вільсоном. Той порадив приєднати регіон до нової слов’янської держави – Чехословаччини, оскільки об’єднання з українськими землями тоді було вже неможливим. Це рішення згодом прийнято на з’їзді американських русинів та оформлено Сен-Жерменським договором з Австрією від 10 вересня 1919 р. і Тріанонським договором з Угорщиною від 4 червня 1920 р. Однак від історичної території Закарпаття було відділено три частини. Сигот разом із багатьма руськими селами відійшов до Румунії, південна частина Ниру залишалася в Угорщині, а значну територію на заході приєднали до Словаччини. Ті землі, що залишились (сучасна Закарпатська обл.), за конституцією Чехословацької Республіки мали утворити автономну частину держави. Але, прийнявши це рішення декларативно, чеська влада не поспішала виконувати його. Реальну автономію Закарпаття отримало тільки напередодні Другої світової війни.

Руслан ФАТУЛА

«Карпатський об’єктив»