Василь Переста: «Я проміняв дисертацію на здоров’я пацієнтки»

«Наші» і «німці»

Останнім часом дуже багато випадків, коли пацієнти приходять зі скаргами до кардіолога, а обстеження показують, що серце фізично здорове. Проте людина скаржиться: і голова болить і серце б’ється, і суглоби ниють, то лихоманить, то в жар кидає… Жаліється на все. Це – вегето-судинна дистонія, або як її ще називають, панічна хвороба. Людина практично здорова, проте, слід корегувати психіку.

Це ще й спадкова хвороба. Знаєте приказку: хто хворіє? Баба. А хто помер – дід? Від вегето-судинної дистонії не помирають, з нею живуть і зводять в могилу партнерів. А ще ця хвороба суб’єктивна: її не пощупаєш, не подивишся, ви щось відчуваєте, а я не знаю що.

В Європі дистонію не хочуть лікувати – тому часто іноземці звертаються з такими проблемами до наших лікарів. До мене так потрапив один німець.

Вдома він пішов зі скаргами до професора, той дав направлення на обстежень. Він пройшов 106 процедур, прийшов до професора з результатами, а той прочитав, повернув папірець дядьку, потиснув руку і відправив додому – арбайтен!, ще й на годинника показав, мовляв не відбирайте у мене часу. На папері було написано: «Здоровий». Але у людини дійсно є проблеми.

Існує п’ять типів цієї хвороби, при лікуванні кожен має свої набори медикаментів, але узагальнюючий метод при усіх – це ЗБО: зарядка – 10 хв, біг – 15 хв та обтирання. Наші люди найбільше не хочуть це ЗБО виконувати. Кажуть, пропишіть мені хоч який дорогий препарат, тільки не призначайте зарядку. Або в крайньому випадку роблять її місяць-два, поки не покращає. Потім знову приходять зі скаргами.

А що німець? Він скрупульозно виконував рекомендації лікаря – й поправився. Приїхав за два роки, питаю, як воно? Гут, каже, досі роблю ЗБО, ви ж не відміняли. Якщо б лікар вмер, він би все одно робив те, що прописали – лікар же ж не відміняв! То пацієнти – во!

Медичний прогрес й сторічні методи…

За мою лікарську практику мені пощастило багато чого робити на Закарпатті вперше. Це й перші маніпуляції з кардіостимуляторами, й, зокрема, перший тромболізис проходив за моєї участі, у 1984 році.

Тромболізис – це коли утворений тромб не вирізають, а розчиняють препаратом у перші години після його утворення. Так можна людину врятувати від інсульту та інфаркту.

Тоді з тромбом у міську лікарню поступив бувший директор ужгородського радгоспу. Завідував реанімацією доктор Молнар, він попросив кардіологів бути присутніми й ризикнув ввести препарат для розчинення тромбу хворому. Переживали, бо досі ніхто подібне не практикував. Тромб вдало розчинився, хворому одразу після введеня ліків відпустило руку і ногу, він дуже зрадів. Але умовою успішного завершення тромболізису було три дні лежати й не вставати, аби встигли розчинися усі інші тромби, які були в судинах. А чоловік за годину пішов сам в туалет. Там же впав – другий тромб відірвався. Він не помер: нерозумного пацієнта врятувало те, що препарату в крові вистачило ще й на те, аби розчинити й новоутворений тромб.

Хоча я й був багато в чому новатором, але у практиці не завжди керуюся прогресивними методами. Адже в медицині кращим вважається той метод, який допомагає. Хай він навіть буде сторічним. Так, я практикую кровопускання. Ще з часів, коли працював на дільниці. Якщо у хворого тиск під 300, відбирає руки-ноги, я сміло вставляв у вену товсту голку – і пускав кров. 200мл достатньо, аби стабілізувати стан.

Якось потрапив до мене хворий – набряк легень нічим не могли зняти. Він помирає – і все. Я вирішив застосувати кровопускання. Йому полегшало. Ранком він стикнувся в коридорі з професором, вона була дуже здивована, побачивши його на ногах. Одразу до мене: що ви з ним робили? Кажу: методом Гіпократа скористався, кровопускання зробив. «Да вы нас позорите, надо современным быть!» Та треба звісно, але що, як йому нічого не допомагало?

Одному чоловіку дав пораду застосовувати п’явки, якщо тиск не збивається. Тепер він що два місяці п’явками лікується – й про високий тиск забув.

Пропала грамота!

Я писав дисертацію, і коли вона була вже майже готова, посперечався із професором. З приводу тактики лікування хворої. Ще й на свою голову виявився правим. Зате хвора вижила. Якби переживав за дисертацію – жінка би вмерла. А за непослух професор дисертацію «зарубала».

Якось в мою палату поступила жінка з Тячівського району, приблизно 57-ми років. Прізвище Попович – досі пам’ятаю. Лежить, помирає. Що ми не робили, помирає – і все. Денні обходи, професорські – ніхто не може поставити діагноз. А я – лікуючий лікар. Прийшли перші аналізи, дивлюся аналіз сечі – все поле зору лейкоцити, тобто є запальний процес. На другий день: все поле еритроцити. Втретє – знову лейкоцити. У мене підозр на гнійну нирку.

Викликаю уролога на консультацію, він подивився, виніс вердикт: захворювання нирок не виявлено. Це жінка погано підмивається, каже, тому й аналізи такі. Проходить день – вона стабільно важка. Лежить хрестом, температура 37, 1. Знову викликаю уролога – той уже злиться: ти мені не віриш?

Знову обхід професорський. Професор подивилася, каже, ну, тут усе ясно. А вона теоретик той ще! Зібрала клінічний розбір, це означає що усі, хто має відношення до терапії, повинні прийти на зібрання й повчитися на даному випадку. Доценти, аспіранти, професори – усі зібралися, мене викликають доповідати. Кажу діагноз: або гнійна нирка або туберкульоз нирки. «Вы что, считаете себя умнее уролога? Он же сказал: почки здоровы!» Пояснюю, на чому базується моя думка. «А диплом ви де брали?» – питає професор. – «Як де, – кажу, – у Львові, на барахолці.» – «А, так вы еще и наглец!» Короче кажучи, вичитали мене перед усіма, й постановили, що у хворої бактеріальний ендоракдит, який дав ускладнення на нирки.

Я повернувся в палату до жінки. Й вирішив піти «в самоволку». То були такі часи, коли рентген нирки міг назначити лише уролог. Але у мене був друг у лабораторії, він погодився зробити обстеження за моєї присутності. Рентген показав, що таки в неї була гнійна нирка. В той же день поніс результати урологу. «Твою мать, як я не помітив? Давай її негайно на стіл!» Жінку прооперували. Якби не це, за два дні вона би вмерла від повного отруєння організму через гниття закапсульованого органу. Але вона за два дні вже могла ходити, піднялася до мене, цілувала халат.

Ну а в результаті постраждала моя дисертація. За тиждень після цього випадку мене викликала професор: «Василий Васильевич, говорят, вы готовите диссертацию? Знаете, хочу вам собщить, что ваша тема уже не актуальна!» Я тільки посміхнувся, так і знав, кажу. Зате хвора залишилась живою!

Ті дисертаційні записи до сих пір лежать серед документів. Але більше за наукову роботу я не брався. Мені вже за 60 – навіщо? Хоча років два тому пропонували купити – кандидатська $10 тисяч, докторська – $20тис. Не схотів. Я завжди мріяв бути лікарем, а не професором.

Клятва гіпократа

Коли пацієнти не згодні в чомусь зі мною – одразу про клятву Гіпократа нагадують. Ви, мовляв присягали, ви повинні те й те… Я завжди на це різко відповідаю: а ви знаєте, що, згідно із цією клятвою, повинні зробити ви? У кінці лікарської присяги є приписка стосовно пацієнтів: «Праця лікаря повинна бути достойно винагороджена». Гіпократ був казково багатим. Одним з найбагатших людей в Римі. Він ніколи про свою клятву не забував, але зажди її закінчував цими словами.

І сміх, і гріх…

…Лежав у мене у відділенні дід. Старий, серце погано працювало, опух весь – вже ледве зводився на ноги. Підходжу якось на обході до нього, питаю про самопочуття. «Ой, – каже, – та хоч би скоріше смерть прийшла, бо вже не сила!». Й відвернувся до стіни. Так і задрімав.

А палата була прохідна. Якраз коли ми розмовляли, із сусідньої палати вийшла жінка – стара, в довгій сорочці нічній, розпущене сиве волосся. Вона в туалет виходила, а коли поверталася – переплутала ліжка, й полізла на того діда. Він спросоння повертається, побачив її, та й каже: «Уже сь туй, закляла бісь’ся!» Він її за смерть свою сприйняв.

Крім пацієнтів лікарів ще смішать практиканти або молоді спеціалісти.

Привезли нам у відділення лазерну гармату. Лазер має властивість обезболювати паравертибральні ділянки в серцевій ділянці.

Якось на нічному чергуванні молодий лікар попросив мене повправлятися з апаратом, руку ж треба набивати – я й дозволив. Пояснив як працює, залишив його практикуватися, і вийшов. Приходжу через деякий час, а усі санітарки стоять й хрестяться. Мій «практикант» направив ту гармату на сусідній будинок (спроектувався такий собі об’ємний промінь), й каже санітаркам: «Дівки, позирайте, армагедон – світло з неба!»

Був із ним ще один випадок. Він дуже хотів бути добрим лікарем, тому намагався навчитися чого лише міг. Прийшов якось до мене на чергування, хотів попрактикувати з дефібрилятором. Він до мене хотів на практику, бо у мене краще за всіх виходило оживляти з допомогою дефібрилятора.

А дефібрилятор старого зразку це була та ще машина – 15 тис вольт йде через ручки, які тримаєш на грудях хворого. Ну, привезли пацієнта. А діяти треба швидко. Я доручив практиканту натискати на клавіші апарату, а сам тримаю на пацієнтові «тарілочки». «Натискай білу», – кажу. Апарат як загудів – пішла напруга. «Тисни червону!», кричу, – бах, удар, мій практикант з переляку на три метри відскочив. Ти, каже, мене каже на найнебезпечніший участок роботи поставив. Зап якийсь час привезли другого хворого, тепер я вже доручив йому тримати «тарілочки». Я натиснув червону клавішу, напруга пішла, а він не притиснув апарат до тіла – звідти вилетіли кульова блискавка, й за мить розірвалася в повітрі. Мій практикант упав на землю з криком, що вже не хоче бути кардіологом. Й насправді незабаром звільнився.

У кожного лікаря є своя «Кальварія»

Своє кладовище є у кожного лікаря. Більш конкретне воно у хірургів, а у терапевтів інакше: сьогодні робиш обхід, хворий стабільний, приходиш на наступне чергування, а його вже немає серед живих.

Пам’ятаю один випадок, коли помирав лікар – засновник нейрохірургії на Закарпатті. Його привезли не в кардіо, а в звичайну реанімацію. Там на чергуванні був інший лікар. Він пропустив момент коли його можна було оживити з допомогою дефібрилятора. Я бачив це з порога, кричав йому: «Бий, швидше бий!», а він чекав. Це специфіка: коли серце здорове, можна чекати, а в таких випадках, як із тим пацієнтом, секунди вирішують все. В його випадку можна було навіть кулаком вдарити – і серце би запрацювало.

Ось чому, аби не збільшувати своє «кладовище», треба бути прозірливим.

А ще треба не боятися йти поперек волі медичних шефів. У багатьох лікарів є правило – не йти проти волі професора. Це теж збільшує «кладовище».

…Лежав у нас хворий, бувший ректор УЖНу, він до нас потрапив з інфарктом після того, як його вдома лікували від запалення легенів. Привезли його в кардіологію, коли чоловік уже почав хрипіти. Як водиться при важких випадках, його подивилася професор. Але професор рекомендує, а лікар назначає. Вона рекомендувала ні в якому разі не призначати еуфілін, я вважав, що можна – тільки в невеликих дозах, тоді ми хворого зможемо врятувати. Я лишався на нічне чергування, й почув, як один з професорських підлабузників сказав їй: «За ночь это место освободится, он до завтра умрет.» Я затявся – ні не помре, принаймні не на моєму чергуванні. Вночі чоловіку дійсно стало погано і я назначив невелику дозу еуфіліну – приступ минувся, стан стабілізувався. Зранку вони його живим побачили – зрозуміли, що я таки щось зробив «не так». Сказав про еуфілін. Отримав догану. Що ж, хай хворий помре, але не дай Бог перечити професору.

Та я завжди здоров’я хворого ставлю на перше місце, тому на моєму «кладовищі» не дуже багато могил. А знаю лікарів, які покупували собі місця й звання – от у них ціла Кальварія!

Тетяна КОГУТИЧ,

«Карпатський Об’єктив»