Інтерн першого хірургічного відділення Ужгородської центральної клінічної лікарні Олександр Данилюк навіть не думав, що колись йому згодяться знання, здобуті протягом 6-місячного курсу військово-польової хірургії. Не думав, доки не потрапив на Євромайдан…

Мітингувальників виманювали з Майдану

Вперше 25-річний хлопець родом із закарпатського Великого Бичкова приїхав на майдан Незалежності 1 грудня. Перший тиждень свого перебування в Києві брав участь у мирних зібраннях як звичайний мітингувальник. «8 грудня зі сцени Майдану оголосили про набір медиків. Я одразу записався. Потрапив до медпункту на вулиці Лютеранській. Того дня якраз блокували урядовий квартал, та загалом було спокійно. Мама дуже просила приїхати нарешті додому. Я зібрався, поїхав, але вдома пробув усього день. Як побачив у телевізорі 11-го грудня зачистку Майдану, одраз зібрав теплі речі (у Києві в той час були люті морози) і поїхав назад. Наступного дня довелося працювати з першими травмами: здебільшого забоями, розсіченнями від ударів кийками та поламаними ребрами від здавлювання людськими тілами».

Батьки рішення Олександра завжди підтримували, поруч із ним на Майдані працювала і рідна сестра, котра за фахом є фармацевтом. Уже наприкінці січня, коли на роботу до молодого хірурга почали навідуватися працівники СБУ, розпитувати хто він і звідки, мама почала благати Сашка, аби повернувся додому. Нині він з великою вдячністю говорить про своїх колег, котрі не видали його в той час. «З Ужгорода у Київ поїхало небагато медиків, особисто я знаю лише про 3-х. Однак усі в нашій лікарні, чим могли, допомагали революції. Двічі лікарі організовували збори коштів, скидалися всім персоналом, і я двічі віз на Майдан понад 10 тисяч гривень допомоги».

Розповів молодий хірург і про те, як мітингувальників виманювали з Майдану. Про те, що їм приходили смс: «Ви зареєстровані як учасник масових заворушень», чули, мабуть, усі, але багатьом ще й дзвонили, представлялися працівниками ДАІ і просили прийти за певною адресою, аби забрати свій начебто неправильно припаркований автомобіль. «Мені так теж дзвонили, хоч автомобіля в мене зроду не було. Зрозуміло, що таким чином майданців виманювали й затримували. Подивіться, скількох людей досі не можуть знайти».

Після 11 грудня Сашко працював у медпункті в Жовтневому палаці. Там був чимось на зразок сімейного лікаря, зараджував дрібним недугам: застудам, ангінам. Перші страшні рани побачив 23 січня, у дні заворушень на вулиці Грушевського. «Я не думав, що колись працюватиму з контузіями, пораненнями від гранат. Тоді мені здавалося, що це апогей жорстокості. Але те, що сталося наприкінці лютого, в рази перевершило всі неприємні враження від боїв на Грушевського».

Назустріч ішли люди із закривавленими обличчями

19 лютого Сашко вкотре приїхав до Києва після кількаденного перепочинку вдома. До центру жоден транспорт не їхав, тому кілька кілометрів хлопцеві довелося йти пішки, тримаючи в одній руці електрошокер, а в другій – мобільний телефон, щоб, при потребі, одразу зв’язатися з друзями. «По Києву того дня шастали цілі банди озброєних тітушок, ходити самому було дуже небезпечно. Один Бог знає, як мені вдалося дійти цілому до Хрещатика. Та, коли я ступив на центральну вулицю, просто закляк. Переді мною палав, як смолоскип, Будинок профспілок, назустріч ішли люди із закривавленими обличчями. Я завжди думав: якщо щось станеться, «профспілки» будуть тим безпечним місцем, куди завжди зможемо відійти. Тому був просто вражений.

На самому Майдані людей було небагато. Чоловіки обороняли барикади, а жінки (тільки тоді я відчув, наскільки вони в нас мужні!) синхронно, спокійно й організовано передавали наперед бруківку, носили на барикади їжу і молоко, виводили поранених. Я пішов у Михайлівський собор, куди після пожежі в Будинку профспілок перемістили центральний штаб Майдану. Там мені дали анестезіолога й медсестру і відправили на Майдан. Лікарі на той час зайняли приміщення двох кафе біля готелю «Козацький». Ми ті пункти так і називали: «Чебуреки» і «Млинці». Приємно, що власники цих кав’ярень сприяли нам, чим могли. Двері ми зняли, вхід завісили ковдрою. Час від часу заглядали незнайомі люди, питали, що нам потрібно, а через якийсь час приносили з аптек усе необхідне: і ліки, і інструменти, і шовний матеріал.

До нас одразу несли перших поранених: обпалених, з відірваними кистями, пальцями. Тоді для мене це був шок. Тепер, після всього, можу сказати, що ті день і ніч минули відносно спокійно. Наступного дня зранку я вийшов на барикади, думаючи, що в день жалоби вже точно нічого поганого статися не може. Аж тут з боку силовиків полетіла граната – вибухнула в 20 метрах від мене. Одразу за нею посипалися коктейлі Молотова. Кілька наших хлопців спалахнули, їх загасили. Після цього з нашого боку стали відповідати силовикам тим самим.

Поранених було значно менше, ніж убитих

Знаєте, спочатку я був страшенним противником застосування сили. А потім ми в медпункті пляшки з-під розчинів не викидали, а складали, аби віднести хлопцям. Вже тоді стало зрозуміло, що ніякого перемир’я в день жалоби не буде. За кілька хвилин до нас почали приносити перших убитих. Вони ще дихали, але я їх так називаю через те, що шансів вижити в них просто не було. Того дня на моїх руках померло четверо…

Першим був літній чоловік, котрий зазнав вогнепального поранення в шию і помер за лічені хвилини. Другий – хлопець років 19, йому прострелили обличчя. Третій дістав кулю в район стегна, четвертий – у живіт. Останній лише встиг нам сказати: «Знищіть цих скотів!».

Я дивився потім на фотографії Небесної сотні, та чомусь не зміг згадати обличчя всіх, чию смерть бачив того дня. Приносили нам і інших убитих, але я їх не оглядав – мусив допомогти тим, кому міг. Так, удалося врятувати хлопця, котрому куля пробила підколінну артерію. Загалом того дня поранених було значно менше, ніж убитих. Я так розумію, йшло прицільне винищення людей. З тих, хто до нас потрапив, одиниці мали якісь засоби захисту. Один чоловік зміг вижити лише тому, що мав бронежилет. Куля той бронежилет пробила, пошкодила лопатку, але надскладної травми не було. Та що там казати, якщо навіть журналісти та медики під час цих подій позбулися нейтралітету!».

Олександр каже: рятувати героїв для нього було великою честю. І якщо, не дай Боже, у країні таки розпоч­неться війна, знову готовий їхати на передову. «Війни більше бачити не хочу, бо це найстрашніше, що може бути в житті. Я досі не можу думати ні про що інше, навіть не знаю, як повернуся додому до спокійного життя й стану до роботи. Але вірю, що країна після всього пережитого мусить змінитися. Заради тих, хто віддав за це свої життя».

Тетяна ЛІТЕРАТІ, Старий Замок
goloskarpat.info