Нині ми помандруємо чудовою казкою – «Козак Мамарига», одною із найвідоміших, де головним героєм є козак — народний лицар, що мудрістю, хитрістю перемагає несправедливість в житті, як своєму, так і своїх побратимів. А допомагає йому у цьому чарівний кінь Гивер, що вміє літати «понад деревами чи попід хмарами». Над образами цих героїв і працюватимемо в рамках сьогоднішнього майстер-класу.

Почнемо з головного героя – козака Мамариги. Аби створити ляльку-примітив козака, як і будь-яку, починаємо працювати над основою. Тобто, створюємо голову, тулуб, руки-ноги за звичною схемою: викроюємо тулуб-прямокутних, руки-ноги (смужки із тканини) та голову (загортаємо в тканину скатану синтепонову кульку). Потім зшиваємо усе це докупи, так, щоб отримати текстильний  макет людського тіла.

Тепер треба нашому герою зробити обличчя. Для цього промальовуємо очі, ніс, рот та вуса над ним, вишиваємо це все чорною ниткою, рот – червоною. Без чого ще неможливо уявити образ козака? Звісно. Без чуба. Давайте його зробимо. Треба взяти кручені бавовняні або вовняні нитки чорного кольору (в мене були коричневі). Складаємо їх у пучок із 20-30 ниток, закріпляємо на потилиці, прошиваючи. Тепер – за бажанням – можна залишити чуба розпущеним або заплести його в косичку й акуратно прикріпити голкою в районі вуха, так як це робили козаки (відомо, що вони розпускали чуба тільки в бою, аби лякати ворога, а повсякдень носили його намотаним на вухо, у кого він був довгий, то плели тонку кіску).

Одягаємо нашого козака – шиємо шаровари, сорочку – вишивкою, також шапку й пояс. Одягаємо та підперезуємо Мамаригу – він у нас вийшов на славу!

Якраз час взятися за створення його вірного друга-товариша – коня.

Є багато варіантів створення текстильної ляльки у формі коня, ми зупинимося на найпростішому. Малюємо на папері коника – з гривою та хвостом, переносимо контур на тканину, вирізаємо та зшиваємо по контуру. Набиваємо форму синтепоном, рівномірно розподіляємо його по фігурці, зашиваємо місце для наповнювання. Тепер виокремлюємо голкою гриву та хвіст: дивлячись на малюнок-викрійку прошиваємо нашого наповненого коника по умовній лінії гриви та хвоста. Усе, залишилось тільки вишити нашому Гиверу очі – чорними крученими нитками, як зазвичай.

Тепер наш козак Мамарига має вірного товариша, чарівного коня, а ми – ще дві іграшки до домашньої колекції героїв українських народних казок.

Що ж символізують ці два герої?

Козак – це улюблений народний лицар. Він – дійова особа казок, мораль яких повчає про перевагу вільного лицарського життя, сповненого пригод, над господарською працею (щоправда, часто-густо такі казки завершуються одруженням козака, щоправда, на якійсь царівні чи королівні та логічним закінченням його пригодницького вільного життя). Ось в казці «Козак Мамарига» говориться, зокрема, про перевагу козаків над монархічною владою (зміг-таки герой перемудрити короля й сам став його країною правити, ще й дочку-королівну перевиховав на вірну дружину).

Хто ж такий цей козак? Це – народний образ справедливого воїна, лицаря тіла та духу. Він захисник українського народу, степовик, мандрівець, воїн, мудрець, казкар, характерник…

Зачіска у нього шляхетна, тисячолітній символ воїнів – коса, що починається з маківки (коронної чакри – енергетичного центру) та спускається, змієм-охоронцем, по виголеній голові. У кого є коса, той – косак, тобто, воїн. В оксамитному жупані сап’янових чоботях та синіх шароварах; кругла поголена голова з хвацько закрученим за вухо «оселедцем», довгі вуса, чорні брови, карі очі, тонкий ніс, рум’яні щоки — перед вами портрет красеня-молодця, яким він склався в народній уяві.

Образ козака Мамая – це образ людини, якій накресленовід Бога шлях посвяти життя духовній величі та війні. Заграє сурма, скочить козак на коня і відправиться у військовий похід, щоб поринути в бій з ворогом.

А в поході та в пригодах завжди йому помагає кінь-побратим. Як для індійців корова, так для українців це – священна тварина. Він – найперший порадник, брат і товариш герою. Є безліч пісень про особливий духовний зв’язок між козаком та конем. А от у казці кінь, зазвичай, виступає опікуном героя, вважає дослідниця фольклору Марія Чумарна. Також кінь в українській казці – це зв’язковий між світами (який може героя за тридев’ять земель віднести). Найчастіше дістається герою як батьківський спадок, або здобувається у випробовуваннях. Кінь є віщуном, він бачить минуле й знає майбутнє. А також наділений чарівними властивостями (уміє говорити, літати…). Важлива також масть коня. Пам’ятаєте у казці про Василину Прекрасну епізод про зустріч героїні із трьома вершникам на трьох конях по дорозі до хатинки Баби Яги? Промчав білий вершник на білому коні – засвітало, проскакав червоний на червоному коні – сонце зійшло, а як чорний вершник на вороному коні – ніч настала. Тут бачимо – зв’язок коня із сонцем (недарма ця тварина є солярним, сонячним символом у традиційній українській  обрядовості).

Чому так: кінь у казці опікує людину, а не навпаки? Цікаво, правда ж? Бо ж хіба не людина — цар над твариною? Не завжди, вчить нас українська казка. Та й не тільки вона говорить, що коні мудріші за людей, вони знають про цей світ набагато більше, аніж люди. Пам’ятаєте відомий фантастичний роман Свіфта про мандри Гулівера? Там також змальовано чарівний світ благородних коней-Гуінгмів, супроти яких ми, люди, — здичавілі та нікчемні особи…

Ну й наостанок – приємної вам роботи та цікавих казок.

Тетяна КОГУТИЧ

«Карпатський об’єктив»