Легендарне ужгородське кафе “Золотий ключик” міцно засіло в пам’яті городян та усіх закарпатців, котрі приїздили в радянські часи в Ужгород у справах. Пройтися центром і не зайти у цю кав’ярню було майже нереальним. По-перше, звідти завжди чудово пахло кавою, по-друге, у черзі неодмінно стояв хтось знайомий, зав’язувалася розмова, яка майже у 100% переходила у кавування.

Незважаючи на таку шалену популярність, інформації про “Золотий ключик” не залишилося в жодному туристичному довіднику чи історичних розвідках, які виходили в роки СРСР та пізніше – в часи незалежності. Перелопативши купу книжок, альбомів та газет, ми не змогли знайти ані даних про рік відкриття цього кафе, ані жодної світлини, яка зберегла би для нащадків зовнішій його вигляд.

Зате історії про “Золотий ключик” збереглися в кожного, старшого за 40 років, ужгородця. 68-літній науковець Іван Георгійович, до прикладу, познайомився у цьому закладі зі своєю дружиною. “Перше, що згадується про кафе, – це постійні черги. Вони виходили аж на вулицю. У цих чергах розмовляли, знайомилися з дівчатами, сварилися. Особливо людям не подобалося, коли хтось просив одразу 10 кав: собі та ще купі знайомих, котрі стандартним помахом руки показували, щоб узяв чашку й для них. Бувало, що люди приходили з великими термосами – це теж затримувало чергу.

До 1978 року кава у “Золотому ключику” коштувала 9 копійок (для порівняння: сік у цьому ж закладі продавали за 10-12 копійок). Після 1978-го вартість напою виросла одразу до 30-ти копійок, але на довжину черги це не вплинуло ніяк. Лише у вихідні та ввечері (здається, кафе працювало до 21.00) відвідувачів у “Золотому ключику” меншало настільки, що їх обслуговували швидко.

Всередині кафе стояли 8-10 високих столиків. Тобто каву тут пили виключно стоячи, присісти було неможливо. У приміщенні дозволяли курити, тому іноді було димно. Поруч, у тому ж таки приміщенні, був кондитерський відділ, де продавали різноманітні торти, тістечка та цукерки. Тому, якщо хтось бажав ще й перекусити, купував собі до кави якесь тістечко. Каву ми з колегами і друзями пили хвилин 20. Чесно сказати, в ній не було чогось особливого – та, яку в кав’ярнях варять сьогодні, на мою думку, смачніша. Секрет “Золотого ключика” був у його розташуванні. Це був своєрідний клуб, куди у вільну від роботи хвилинку приходила відпочити ужгородська інтелігенція: викладачі університету, лікарі, вчителі, чиновники, художники. Пам’ятаю, часто приходив туди Павло Бедзір, за яким повсюди слідували купи творчої молоді. Він пив каву і голосно філософствував, а всі відвідувачі кафе мимоволі слухали ті бесіди. А якось один мій колега навіть постраждав у тому кафе. Під час грози та сильної зливи велика вітрина “Золотого ключика” чомусь лопнула. Відвідувачів, котрі пили поруч каву, порізало скалками. Але серйозних травм у людей не було”, – згадує ужгородець.

Серед творчої молоді, яка відвідувала “Золотий ключик”, був і наш “батько дерев’яних церков” мистецтвознавець Михайло Сирохман. Він каже: художники туди справді заходили, хоча для справжніх творчих посиденьок частіше обирали інше місце – одну із зал сусідньої “Верховини” (“Корони”). Пан Михайло не дивується тому, що про це кафе нічого не сказано у туристичних довідниках, бо воно насправді було культовим для місцевих, тоді як туристи не розуміли тутешньої любові до гіркого насиченого еспресо. “Якийсь час “Золотий ключик” був чи не єдиним місцем в Ужгороді, де можна було випити такої ж кави, як у Будапешті. Але насправді то було дуже банальне місце. Нічого особливого ані в інтер’єрі, ані в подачі не пригадую, продавчині часто з традиційно невдоволеними обличчями подавали тобі ту каву, ти сам собі ніс її до столика, пив, розмовляючи з друзями – от і все”.

Своїми спогадами про “Золотий ключик” поділився й Еміл Попович, котрий був головою виконавчого комітету Ужгородської міської ради протягом 11 років – з 1979-го по 1990-й. Він теж часто бував у цьому легендарному закладі й навіть водив туди офіційні делегації. “В “Золотому ключику” була чудова кава. Як тільки ти виходив у центр, одразу відчував її чудовий аромат. Туристи, котрі приїздили в Ужгород, дуже дивувалися, коли бачили величезні черги до кафе. Вони до такої міцної кави не звикли, тому не розуміли, як ми її п’ємо. У кафе стояли дві угорські кавові машини, вони дуже повільно пропускали кожну порцію напою, тому він виходив дуже насиченим. У мене була своєрідна і дуже смачна традиція купувати до тієї кави еклер або шматочок “Наполеону”. Досі обожнюю поєднання цих смаків.

Що ж стало причиною закриття такого, здавалося б, успішного кафе? Я вам розкажу. Коли у 1985-му розпочалася антиалкогольна кампанія Горбачова, було вирішено зробити так, аби люди більше відвідували кафе, тобто пили каву, а не алкоголь. Для цього у магазинах почали створювати відділи-кав’ярні, а у місті за досить короткий час відкрилися кафе “Білочка”, “Казка” та інші, де можна було випити точно таку ж каву, як у “Золотому ключику”. Звісно, це кафе не втрачало відвідувачів через вигідне місце розташування, однак конкуренція вже відчувалася. Я чув, що у 1992-му “Продторгу”, якому належав “Золотий ключик”, запропонували вигідно здати приміщення кафе в оренду. А десь у 1994-му його остаточно продали”.

“Про Захід” дуже хотів знайти людей, котрі працювали у “Золотому ключику”, аби почути від них свою історію цього закладу. Однак виявилося, що керівника кафе та більшості працівників вже немає в живих. Колега тих продавчинь, працівниця не менш легендарного ресторану “Верховина” (“Корона”) пані Ганна розповідає, що працювали у “Золотому ключику”, як правило, не молоді дівчата, а жінки середнього віку. Змінювалися досить часто, бо робота була важка – цілий день на ногах. “Каву в цьому кафе я пила рідко, адже у “Верховині” була точно така ж. Навіть обсмажували її в одному місці – в кондитерському цеху на Радванці. Там працював спершу старший чоловік з прізвищем Дьорке, а потім багато років смажив каву Людвіг Товт. Він єдиний в Ужгороді мав обладнання для цього і смажив каву так, що напій виходив надзвичайно запашним. Але розпитати його про секрети теж не вийде, бо пан Людвіг вже давно помер”.

Схоже, більш точні відомості про “Золотий ключик” ми так і не знайдемо, як і не дізнаємось, коли ж він був відкритий: у 50-х чи 60-х. Наше припущення про те, що кафе на місці “Золотого ключика” існувало ще за угорських та чехословацьких часів, не справдилося. Дослідник історії Ужгорода Олександр Волошин розповів, що на старовинних листівках, які він збирає, бачив, що у кутовому приміщенні на перехресті сучасних вулиць Корзо-Волошина на початку минулого століття знаходилася аптека “Золотий лев”. Вхід до неї був прикрашений гіпсовою фігуркою лева. Листівки ж пізніших часів не подають зображення цієї будівлі, тому її використання та історія можуть стати предметом ще не одного дослідження й опитування.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід“